Німеччина : Повна довідка про німецький федералізм - історія його розвитку
Стежте @FederalUkraine
Світовий Федералізм : Німеччина форум



Історія Німецького Федералізму

Структура влади

Федеральна Рада
( Bundesrat )


Федеральні Збори
( Bundestag )


Розмежування повноважень

Теоретичні аспекти німецького федералізму

Особливі риси німецького федералізму

Міжурядова співпраця

Система оподаткування

Історія Німецького Федералізму


Вступ

Німецький фйодералізмус ніколи не був і не є абстрактною концепцією. Він не має жодного засновоючого документу і ніякого універсального визначення. Його значення розвивалось поступово, на протязі багатьох століть. Зважаючи на те, що процес його розвитку ще ніяк не завершений, саме історія відіграє центральну роль у визначенні федералізму в німецькій свідомості. Для багатьох німців, федералізм насправді став центром історичної єдності країни.

Все починалося з вісімнадцятого століття. Саме тоді слово "федералізм" почало вживатись в його сучасному політичному значенні. В тому ж столітті Америка стала федеральним експериментом, за яким палко спостерігали європейці. Здається, що саме тоді федеральні теорії Монтеск'є, Руссо, та інших світил епохи Просвітництва були покладені в політичну реальність. В цьому процесі термін федералізм набував більш виразнішого значення. То вже не була якась гілка політичної теорії. Федералізм став рухом, перед обличчям якого стояв один єдиний політичний чинник: будь-яка унітарна країна, яка має в собі розмаїті громади, не має жодного шансу на виживання. Ті, кого вважали "Федералістами" вбачали такий державний устрій, який був дуже далеким від централізованих амбіцій європейського абсолютизму. Федералізм Мотеск'є та Руссо, який надихав і американських федералістів, був започаткований як ліберальна альтернатива централізації, яку пропонували абсолютисти.

Розвиток федералізму, як політичної категорії в Німеччині, припав приблизно на той самий час, але дуже незабаром німецький федералізм пішов іншою дорогою. Німецькі письменники політики та права вісімнадцятого століття, такі, як Йоган Штефан П'юта, яких не цікавили чисто спекулятивні теорії ідеальної держави, намагались вирішувати різні нагальні проблеми тогодення на реальній практичній основі. Саме поліцентрична структура Священної Римської Імперії, яка викарбовувала німецьку політику протягом багатьох століть, забезпечувала таку основу. Війна за Баварську Спадкоємність поклала спостерігачів перед фактом, що цій поліцентричній структурі загрожували амбіції різних абсолютистських правників, найбільш помітно Пруссії та Австрії.

Дослідник історії Німеччини, д. Йоахім Уолей, звертає увагу на два міфи німецької історіографії. Першим міфом є націоналістичний. Впродовж всього дев'ятнадцятого і більшої половини двадцятого століть німецькі історики нарікали на Священну Римську Імперію, як на слабку і нарікали на те, що вона пригнічувала націоналістичні сили, які згуртовувала прусська держава. Уолей впевнений, що децентралізована структура Старого Райху ніяк не була бездієвою, а радше навпаки була високо ефективною в досягненні своїх цілей, і передусім в збереженні миру і верховенства права на території німецьких земель. Старий Райх не клав собі за мету політичну централізацію і тому відсутність в ньому централістських рухів ніяк не можна вважати його слабкістю. В багатьох відношеннях, Старий Райх був де-факто, але не де-юре, федеральною державою. Уолей скептично відноситься до теорії, яку просувають інші історики про те, що сучасний уряд ЄС має модель середньовічного Райху. Це є тим другим міфом, який Уолей хоче розпорошити. Від того часу політична еволюція пройшла крізь неабиякі зміни і тому порівняння конституційних формальностей тогодення з сучасністю виглядають такими, що не мають жодного сенсу. Проте, тут варто також сказати й те, що, навіть якщо Старий Райх і не є моделлю для двадцятого століття, то все ж таки він залишив для нас певну інтелектуальну спадщину.

Аналізуючи територіальний абсолютизм вісімнадцятого століття, німецькі інтелектуали і політичні коментатори почали переозначення розмежування повноважень Старого Райху. Це мало вплив на подальшу політику Німеччини в тому значенні, що це клало в кишеню малих німецьких держав добру жменю аргументів для захисту власної автономії від центральних урядів.
З приходом так званої "уніфікації" Німеччини в 1871-му, жоден з цих аргументів не застарів і жоден з них не був відкинутий. Та національна держава, яку створив Бісмарк, була чимось трохи більшим ніж федерація суверенних держав і навіть домінування Пруссії у великій політиці за Вільгельма ІІ, змогли дуже мало зробити для скасування автономної свідомості та впевненості цих малих держав.


Священна Римська Імперія (Старий Райх)

джерело: Йоахим Уолей

Мало хто може покласти під сумнів той факт, що німецький федералізм має глибоке історичне коріння. Дискусії на теми сучасних проявів федералізму у Федеральній Республіці, перед тим, як описувати розвиток федеральних форм керування в дев'ятнадцятому і двадцятому століттях, часто посилаються на федеральні традиції Священної Римської Імперії. Проте, вони дуже мало розповідають про чітку природу тих традицій і також про те, в який спосіб ці традиції передавались після розпаду Імперії, в 1806-му, чи навіть про те, як ці традиції могли спричинити чи визначити подальший розвиток німецького федералізму.

Протягом кількох останніх декад, дослідники сучасної історії Німеччини опублікували доволі не мало робіт, в результаті яких погляди на сучасний Райх, його заклади і його політичну культуру, дістали більш позитивного забарвлення. Це було наслідком переоцінки історії цієї Імперії. Фундаментальним в цій переоцінці було визнання того, що фактично було дві Священних Римських Імперії: середньовічна Імперія і рання сучасна Імперія.
Основи ранньої сучасної Імперії були закладені наприкінці п'ятнадцятого століття, започаткуванням реформ, які провадив імператор Максимільян І, між 1495-им і 1500-им. На протязі шістнадцятого століття установи цієї Імперії і її політичні та культурні цінності розвивались повільно, але безперервно. Результатом Тридцятирічної Війни став Вестфальський Мир в 1648-му, який, окрім закладання умов миру в Європі, також врегульовував взаємовідносини між Імператором і Маєтками і, таким чином, забезпечував конституційну основу для розвитку німецьких земель аж до моменту розпаду Імперії в 1806-му. Саме цю сучасну ранню Імперію й називають Старим Райхом (Altes Reich). Це була характерна німецька форма політичної організації, яка мала дуже мало спільного з тією універсальною середньовічною Імперією. Це вже була "Німецька" Імперія.

Детальне дослідження цієї Імперії спричинило дуже відмінні погляди на неї на території сучасної Німеччини. В той час, коли католицька ліберальна південна традиція розглядала її, як позитивну, протестантська німецько-прусська північна традиція, яка існувала до 1945-го, мала до неї доволі негативне ставлення. В той час, коли прусська традиція критикувала Старий Райх, як перепону до національного об'єднання, південна ліберальна традиція позитивно оцінювала Старий Райх саме за те, що він був альтернативою Прусько-Німецькій унітарній національній державі, яка виникнула в дев'ятнадцятому столітті. То була система німецької держави, яка ніяк не була "наддержавою", а була радше моделлю не національного федеративного союзу.

Поки пруссько-німецька націоналістична традиція вважала Старий Райх догниваючим і хаотичним закладом, корумпованим до самого свого ядра, нова ортодоксальна традиція вважала його, як систему, яка працювала доволі ефективно. В своїй повній формі після 1648-го, Старий Райх цілком відігравав роль системи закону, миру і безпеки в центральній Європі. Це також забезпечувало виживання сотень малих німецьких територій, більшість з яких були б не в змозі вижити, як незалежні території поміж могутніми європейськими державами.

Старий Райх мав дві, дуже важливі особливості. Першою було те, що Райх характеризувався, як система колективно-корпоративного представництва і механізмів приймання рішень. Рішення приймались колективно, як в самому Райхстазі, в його імперських колах, так і в їх чисельних підкомітетах. Процес приймання рішень дуже часто був дуже повільним, але це було тому, що кожний Маєток мав голос. З цих причин, багато бачать Священну Римську Імперію, як заклад, в якому практикувалася субсидіарність.
Другою важливою особливістю було те, що Райх заклав основи соціальної і економічної політики. Спроби регулювати валюту чи контролювати дії великих південно-німецьких торгівельних компаній в шістнадцятому столітті були безуспішними. Проте, згодом імперські кола, особливо швабські, франконські та баварські, відігравали важливу роль в регіональному регулюванні валюти, регулюванні мита, будівництві доріг і в загальній соціальній політиці.
Звичайно ж, на практиці всі ці дії не завжди були ефективними. Також, не завжди Колам вдавалось ефективно збирати імперські податки, згуртовувати військо у необхідній кількості і в необхідний час. Не завжди вдавалось ефективно виконувати рішення імперських судів. Були також періоди, коли система просто розколювалась. Найбільш помітним і катастрофічним був розкол Імперії підчас Тридцятирічної Війни і потім знову підчас Семирічної Війни. До кінця вісімнадцятого століття боротьба між Пруссією і Австрією мала такий великий тиск на Імперію, що навіть, якби французьке вторгнення її не знищило, то вона все одно б не витримала цього тиску.
З іншого боку, на протязі майже трохсот років, а особливо на протязі сто п'ятдесяти років після Вестфальського Миру, Старий Райх служив доволі ефективною "парасолею" для німецьких земель. Він сприяв збереженню їх регіональних характерів так само, як і підтримував їх колективну солідарність, не зважаючи на часто гіркі та глибоко виражені релігійні протиріччя, які понурили дуже багато європейських держав в громадянські війни в шістнадцятому, сімнадцятому століттях.

Існує широке визнання проблем імперської системи і її, надто виражена слабкість в міжнародній кризі в 1790-их. З іншого боку коментатори імперського законодавства не мали жодного сумніву в тім, що Німеччина довгий час мала добре організовану конституцію, яка гарантувала волю і мир і, саме тому німці не стояли перед страхом революції.
На початку дев'ятнадцятого століття, після розпаду Старого Райху, перед німецькими землями знову постало питання реорганізації і найбільш приємним вибором для них був такий, що пропонував їм співтовариство і незалежність.
В літературі присвяченій майбутньому Німеччини після розпаду Старого Райху, тобто в період після 1806-го року, преважна більшість письменників описувала схеми, які містили характеристики і позитивні риси цієї Імперії. Новий союз німецьких держав клав собі за мету забезпечити основу для загального європейського мирного порядку (Friedensordung). Такий союз мав бути спроможним захистити себе і свої землі від зовнішньої агресії. Союз мав також гарантувати незалежність і мирне співіснування його членів і мав забезпечувати законодавчу основу фундаментальних прав для всіх німців. На той час дуже мало хто підтримував ідею унітарної німецької держави, як єдиної нації.

Більшість вчених дивились на розпад Священної Римської Імперії в 1806-му, як на мертвий кінець, а новий початок вбачили в протистоянні Пруссії Наполеонові. Тоді тривав скадний перехід від однієї федеральної системи в іншу, тобто в систему Німецької Конфедерації 1815-го року, або як її ще називали Конфедерації Райну (Rhein). Багато вчених намагаються прослідковувати продовження ідеї Конфедерації навіть поза 1815-м роком. Ці ідеї надихали й Генріха Винклера не так ідеєю середньовічної універсальної імперії, як ідеєю ранньої сучасної системи, яка відрізнялась оптимальним балансом між єдністю і розмаїтістю і також служила майбутньою моделлю держави. Вольфґанґ Бурґдорф стверджує, що саме законотворчі традиції Старого Райху забезпечували основу для організації німецьких держав до 1871-го року.

Як вже згадувалось, багато істориків вважають, що головним гальмом утворення Німеччини як національної держави до 1871-го, був Старий Райх. Проте, історик Рейнарт Козелек стверджує, що головною причиною, яка насправді гальмувала утворення Німеччини, як держави-нації в сучасному демократичному сенсі, було просто те, що довготривалі структури німецької історії ніколи не були національними, а радше від самого початку були федеральними. Саме федеральні структури якраз і гальмували утворення Німеччини, як національної держави. Термін "Німець" (German) на початку просто означав керуючу аристократію, яка мала право голосу на імперських виборах. Ця аристократія керувала змішаним набором націй, тобто саксонцями, баварцями, гессенцями і їм подібними, які були визначені, як "німці", тобто члени однієї нації, тільки в двадцятому столітті. Священна Римська Імперія, Німецька Конфедерація і Новий Райх 1871-го, технічно були тільки лігами союзів різних принців, які володіли Маєтками. Не дивлячись на те, що Райх залишався гієрархічним феодальним порядком, різні Маєтки організовували себе на федеральних засадах, тобто в союзи, структура влади яких була протилежна вертикальній.
Згідно Козелекові, селяни, лицарі і міщани втратили свої права федерації ще в шістнадцятому столітті. Проте, керуючим Маєткам, а точніше їх принцам вдалося успішно захистити федеральні принципи і навіть глибше їх розвинути. Вони захищали ці принципи від постійних спроб Габзбурґів перетворити їх Райх на державу. Також, досвід релігійних поділів та конфліктів в шістнадцятому і сімнадцятому століттях навів на них ідею застосування федерального принципу до релігійної толерантності і рівності в 1648-му.

Для Козелека важливий урок такого довготривалого погляду на німецьку історію лежить у двох політичних принципах, які для нього є фундаментальними для успіху будь-якого союзу європейських держав.
Фундаментальним тут є те, що тільки ті союзи, члени яких здатні йти на компроміси, будуть спроможні приймати ефективні політичні рішення і відтак будуть впливовими й довготривалими. Маленьке бажання компромісу може гарантувати максимальний успіх.
Другий фундаментальний принцип каже те, що головною передумовою мирного співіснування є здатність установ забезпечувати рівні права всім своїм членам не зважаючи на їх розмір і владу, тобто гарантувати "рівність не рівних".

Однією з причин, чому для багатьох істориків вивчення Старого Райху стало таким привабливим і корисним, є та, що він забезпечував модель для не націоналістичної чи перед націоналістичної федерації. Такий погляд на Старий Райх має певний ризик спотворення минулого в тому сенсі, що можна знехтувати тим фактом, що Райх був продуктом тільки німецького національного досвіду. Також варто брати до уваги, як творилася його система і, як вона творила повільно зростаюче відчуття німецької ідентичності в ранній період сучасної історії.
Відмінна риса німецького досвіду федералізму і відмінна риса Німеччини, як федеральної нації досить ретельно вивчались кількома істориками, які звертають увагу на вплив так званого "федеративного націоналізму" на розвиток німецької історії.
Важлива робота Вольфґанґа Бурґдорфа виявила джерела сучасної німецької "національної" ідеї в Райху вісімнадцятого століття. Десь після 1750-го, точніше після Семирічної Війни, великі території змагаючись за незалежність від Райху, були різним чином започатковані, як держави-нації. Це жодним чином не завдало матеріальної шкоди Імперії (Райху) і не призвело до будь-яких її реформ. Проте, згодом більші території пережили свою Імперію і додали собі більше територій в наслідок розпаду Райху, бо шукали способу інтегрувати в себе нові території і шукали для себе способу утворення своїх власних "національних" (баварських, прусських, в'ютемберзьких, гановерських, гесенських та ін.) ідентичностей.
В супереч цьому процесові, федеративна національна основа нікуди не зникла, а радше навпаки, бажання національної єдності в Німеччині після 1815-го проявляла себе, як бажання утворення нового Райху, тобто нової Імперії.

Ґеорґ Шмит вивчаючи відносини між державою і нацією раннього періоду сучасної історії Німеччини, наполягав на тому, що Райх мав вважатися, як держава, а 1495-й рік має вважатися початком об'єднання німців в спільну союзну державу. Цілком напевно, що це ще не була єдина держава, як наприклад та, яка зорганізувалась в дев'ятнадцятому столітті. Проте, вона, як політична система або навіть як певний тип республіки, вже могла класифікуватись, як держава.
На відміну від тодішніх монархій, таких, як Франції, Іспанії, Великої Британіі, Райх мав набагато слабкіший центр. Його території, маєтки та інші одиниці, у великій мірі самі діяли, як держави. Проте, вони залишались частинами взаємозв'язаної системи, яка гарантувала індивідуальні права, врегулювання суперечок і виконання рішень, гарантувала мир і захист від зовнішньої агресії.

Згідно твердженням Шмита, Священна Римська Імперія була повноцінною державою. Уряди різних рівнів виконували державні функції: Райх, тобто центр займався обороною і законодавчою системою, так звані "Кола" мали справу з запровадженням рішень і керуванням інфраструктурою, а території керували своїми громадами. В шістнадцятому столітті "німецька вільність" визначалася, як право на власність і гарантувалась судовою системою Імперії (Райху), згідно якої селяни могли апелювати проти своїх лордів і своїх панів. Розв'язання гірких міжконфесійних конфліктів принесло волю на віросповідання в 1648-му році.
Розвиток всіх цих подій проходив далеко не гладко і ніяк не без конфліктів. Вражаючими конфліктами були громадянські війни, які часто клали під загрозу розкол всього Райху. Проте, спільні інтереси членів у збереженні своєї Імперії призвели до формулювання принципів, які були спрямовані на задоволення потреб не рівних партнерів.

Старий Райх був унікально Німецькою Імперією. Його федеральні структури ніколи не змінювались. Старий Райх не зворотно втрачав територію через наступ Швейцарської Конфедерації і Нідерландів. Ця Імперія була частиною Європи, але ніколи не була її мікросвітом. Її історія була однією з багатьох паралельних історій Європи націй.


Формування держави-нації

за: Майкєн Умбах

Історію Німеччини від Французької Революції до заснування першої держави-нації, за звичай описують, як процес територіальної інтеграції. Ця поліцентрична "Священна Римська Імперія Німецької Нації" була поступово змінена на більш сучасну, централізовану і розширену державу з прусськими ознаками. Проте, далеко не всі аспекти конституційної і культурної історії Старого Райху вважали застарілими, коли Наполеон припинив існування Імперії в 1806-му. Пам'ять про Старий Райх продовжувала викарбовувати німецьке розуміння нації.
В Німеччині дев'ятнадцятого століття, федеральні риси Старого Райху стали двигуном доволі відмінного проекту "федеральої" модернізації. В період між останніми днями Імперії і заснуванням першої національної держави, німцям довелось пережити важливі соціальні зміни і драматичні політичні зрушення.

Намагання сформувати союз між Пруссією і малими німецькими принципалітетами, включаючи й англійський Гановер, було спрямоване на досягнення існуючого балансу сил, в якому виникла потреба, як відповідь безжалісній загарбницької політиці Йосифа ІІ і тим, що він паралізував Раду Ліги Принців в Райхстазі. Ліга Принців (Fürstenbund) хоч і була відповіддю на ці загрози, проте, була вона повністю започаткована на основі традиційної дипломатії. Багато істориків вважають, що ця Ліга була прусським проектом, але це мало ймовірно, бо схема заснування Ліги відбулася ще в 1770-их, тобто це передує входженню в неї Пруссії в 1785-му.
В 1770-их кілька найменших принципалітетів Старого Райху, найпомітніше Ангальт-Дессау і Саксе-Ваймар, стали ареною, на якій була започаткована схема Ліги Принців. Її засновником вважається Принц Ангальт-Дессау, Франц. Принц Франц і його близький політичний союзник, Карл Ауґуст Ваймару, прагнули федеральної реформи всієї німецької політичної культури.

Схема Ліги Принців, як це й передбачали правителі малих держав, зазнала невдачі. Союз не зміг і не встиг материлізуватись до того, як його поглинула Пруссія. Ідеологічно, федеральні принципи та відновлення старої корпоративної незалежності, не були запроваджені. Проте, довготривалий вплив Ліги Принців був дуже проникливий в тім, що він створив прецедент для своєрідного напряму сучасного німецького націоналізму, який пояснює теорію поділу на два роди між захисниками та опонентами ідеї уніфікації Німеччини дев'ятнадцятого століття. Ідейні принципи й засади формування Ліги вважались просвітницьким федералізмом і в майбутньому дуже часто використовувались федералістами в їх переозначенні терміну федералізм дев'ятнадцятого століття.

В Німеччині дев'ятнадцятого століття виникла ідея держави і асоціації. Ця ідея сформувалась з практичного досвіду ліберальної політики, тобто з простих дискусій, які відбувались в малих за кількістю, добровільних спілках заможних освічених громадян. Коли така "клубна" політика набула національного розмаху, вона породила ідею "нації як федерації". Така нація започатковувалась, як юридичний союз індивідуальних держав, котрі підтримували свою власну ідентичність. Ця ідея була особливо популярною серед лібералів південно-західної Німеччини.

З плином часу, німецькі ліберали втрачали свою домінуючу роль в націоналістичних дебатах. Безперечним історичним фактом є те, що консервативний націоналізм після 1866-го року спричинив занепад німецького лібералізму. Стосунки між лібералами і нижчими класами стали гальмом до електорального успіху. Ліберальні партії Райхстаґу мали дуже малий успіх в заохоченні нових виборців. Проте, в той самий час, ліберали продовжували переважати в політиці на регіональному та місцевому рівнях. Це частково було завдяки більш обмеженому праву голосу в індивідуальних державах (землях). Однак, були випадки, коли лібералам вдавалось успішно замощувати ідеологічні розбіжності. Федералізм, який пропагували ліберали, якраз і був дуже влучним інструментом такого замощування. Федералізм був дуже популярним тоді, коли йшлося про захист регіоналізму, який мав означення вітчизни, або Гаймату (Heimat).
Зростаюча популярність рухів "Гаймат" мала найбільшого розмаху в державах південної і південно-західної Німеччини. Цей рух зміцнював і поширював місцевий фольклор, місцеві звичаї і місцеві традиції, які сприяли єднанню нижчих класів і ліберальних еліт у спільному протистоянні, домінуючої Пруссією, ідеї централізованої даржави-нації.

Такий союз між лібералами і нижчими шарами суспільства виглядав безпроблемним в тих частинах держав, економіка яких була більш аграрною. В індустріальних регіонах, таких, як Берлін і Гамбурґ, які швидко модернізовувались і мали великий притік робочого класу, цей союз вже не був таким міцним. Члени нового міського робочого класу, які, як правило ще молодими залишали рідні домівки в сільській місцевості, не мали великого заохочення вважати нове місто рідною вітчизною. З цієї причини, політика Соціал-демократів формувалась навколо ідеї централізованої держави-нації.
Не зважаючи на таке активне поширення централістської ідеї, федералісти намагались споріднити індивідуалізм з модернізацією. Часом вони мали в цьому успіх.
Річ у тім, що для того, щоб підтримувати регіональну автономію після 1871-го року, потрібна була ефективна стратегія, яка була б здатна демонструвати центральному урядові, що федералізм був дуже корисним для цілої держави-нації, а не тільки для регіонів.



Федералізм та ідея Вітчизни в Німецькій Імперії

від: Алон Конфіно

Федералізм, як головна опора політичного і конституційного порядку Німеччини, був з ентузіазмом адаптований в 1871-му році. Багато вчених описують федералізм, як керуючий механізм, який сполучав політику місцевого та національного рівнів і мав в собі великий історичний досвід різних держав, які складали Німецьку Імперію. Але ми знаємо дуже мало про те, як федералізм, як політична система, сполучав риси регіональної ідентичності з національною, після 1871-го року.
Ми, наприклад, не знаємо про те, як німці домовлялись в 1871-му про нові реалії відносин між регіоналізмом та націоналізмом. Часто кажуть про те, що федералізм 1871-го віддзеркалював традиції та цінності. Але ж, які саме традиції і як вони поєднувались з політичною системою?
В історичних описах Федеративної Республіки Німеччини, федералізм часто представлений, як фундаментальне утворення довготривалої німецької політичної культури. Тоді, один вчений, який писав про історичні визначники конституційної структури ФРН, запитав: "Чому Німеччина має саме федеральну структуру?".

Найголовніше, що треба сказати, це те, що федералізм, як німецька політична ідея і політична реальність існував ще з середніх віків. Проте, федералізм, як організаційний принцип, набув ефективності в Німеччині тільки в дев'ятнадцятому столітті. До того часу, федералізм також існував, але не використовувався на довготривалих засадах, як стабільна політична система.
Існують думки про те, що федералізім є чисто політичною системою. Такі думки є вірні, але не повні, бо вони ігнорують культурний елемент ідентичності і представництва, який саме й підтримує федералізм, як політичну систему, яка з'єднує регіональний та національний рівні і, таким чином завжди асоціювалась з культурним регіоналізмом, як набором вірувань і переконань про місце місцевої і регіональної ідентичностей в середині буд-якої нації.

В 1871-му році федералізм ніколи не був покладений під сумнів. Уніфікатор Бісмарк, який тоді завершив політичну незалежність малих німецьких держав, був насамперед прусським патріотом, який не хотів бачити Пруссію "розчиненою" в централізованій державі. Як він завжди казав: "Німеччина не Франція, а Берлін не Париж.", маючи на увазі те, що Німеччина не мала бути такою централізованою державою, якою тоді була Франція. Або, як про нього казав Герман фон Митнахт, тодішній Прем'єр-міністр В'юртембєрґу: "Бісмарк хоче бачити Німецьку Імперію, як безпечну будівлю з багатьма апартаментами, в якій кожний мешканець має почувати себе, як вдома.". Такий настрій був вірним, але адаптацію федералізму в 1871-му можна найкраще зрозуміти, якщо проаналізувати особливі владні стосунки і політичні міркування в об'єднуючому процесі в 1860-их.
Бісмарк, який спричинив німцям найдраматичніші в дев'ятнадцятому столітті зміни, не був людиною надто чутливою до традицій, чи то справжніх, чи то уявних. Його рішення обрати федералізм було віддзеркаленням політичних розрахунків. Не зважаючи не те, що Бісмарк об''єднав Німеччину воюючи в трох війнах, однією з яких була громадянська, він не шукав помсти проти ворогів Пруссії, якими були Баварія та В'юртембєрґ. Свідомий того факту, що німецькі патріотичні почуття існували в багатьох державах, які також мали анти-прусські настрої, Бісмарк шукав політичної стабільності визнаючи регіональні ідентичності і політичні структури. Він розумів, що насадження союзу на південно-німецькі держави, було б не практичним і призвело б до нестабільності.

В результаті, федералізм означав, що не зважаючи на те, що регіональні держави втратили суверенітет, вони все ж зберігали за собою всю попередню структуру, тобто Голову Держави, прапори, символи, ляндтаґ (земельний парламент), уряд, всю свою бюрократію і свої особливі закони. Звичайно ж, повільно в 1870-их, а особливо в 1880-их, на рівні Райху були розвинуті установи, які вводили певні стандарти по всій Імперії. Серед них були такі, як єдина валюта, єдина міра ваги, та інші, які були запроваджені в 1873-му. Також поступово відбувалась більш складніша систематизація законів та судової системи. Проте, загальна стандартизація найважливіших галузей таких, як освіти, соціальної політики, економічної політики, національних символів, судів та юриспруденції, проходила дуже повільно. Конституція 1871-го року, взагалі залишала всі ці важливі сфери та й багато інших, в повноваженнях держав.

Мабуть найбільш вираженим елементом федерального принципу була широка розмаїтість політичних систем Німецької Імперії. В Німеччині, як і в США, Імперія мала одну політичну систему, а в той самий час, кожна її держава мала власну традиційну систему. В наслідок цього, Імперія мала авторитарну політичну систему, яка базувалась на вільному виборчому праві чоловіків і мала Райхстаґ (парламент), який мав надто слабкі повноваження, щоб мати серйозний вплив на уряд Імператора. Пруссія мала консервативну й антидемократичну, три-класову виборчу систему, метою якої було утримування Юнкерів при владі. В той же час, В'юртембєрґ, для прикладу, мав більш демократичну і ліберальну політичну систему. Ці не сумісні і дуже відмінні політичні системи і культури успішно співіснували на широкому тлі федералізму.

Федералізм набрав більшого значення тоді, коли Конституція узаконила суверенітет Бундесрату (федеральний уряд), який складався з делегатів регіональних держав. Консервативною метою Бісмарка було збереження королівських маєтків і їх правлячих еліт в історичному періоді національного популізму. Проте, Бундесрат не просто був політичним інструментом прусського панування. Поки він віддзеркалював безперечну перевагу Пруссії в новій державі-нації (Пруссія мала 17 з 58 делегатів), він накладав певні обмеження на владу самої Пруссії також. Це було спричинене тим, що зміна в Конституції надавала будь-яким чотирнадцяти голосам Бундесрату право ветувати будь-які зміни до Конституції.
В результаті, не тільки Пруссія, але й коаліція інших менших держав могли перечити змінам Конституції. Більше того, ті зміни до Конституції, які стосувались окремої держави, могли бути затверджені тільки через особливу згоду цієї ж держави. Сумуючи все вище зазначене, можна сказати, що поки існування потужного національного канцлера і національного представницького парламенту служили балансом відцентровим силам і регіональним особливостям, федералізм не був просто політичною шарадою. В еру національної стандартизації та уніфікації, федералізм забезпечував регіонам реальну політичну владу визначати суттєві аспекти місцевого життя.

Звичайно ж, ті поступки, які Бісмарк зробив південно-німецьким державам, були радше символічними ніж суттєвими. Як наслідок, Баварія мала право утримувати власну армію в мирний час, Баварія і В'юртембєрґ утримували свої власні поштові і транспортні системи. Також, всі південно-німецькі держави залишали за собою право приймати і відсилати послів. Жодні з цих концесій жодним чином не обмежували повноважень влади Райху, його канцлера чи його уряд. Проте, вони таки створювали, політично та символічно, умови, які спонукали до поваги федералізму та регіональної ідентичності. Для держави-нації така повага є суттєво необхідною.
Для німців в 1871-му році, чи то в південних державах, чи то в Саксонії, чи то в Пруссії, федералізм був способом збереження місцевої ідентичності в той самий час, коли загальна уніфікація загрожувала її знищенню. Як колись казали люди в Бадені: "Alles was nicht Baden ist, ist Ausland. ( Все що не є Баден, є закордоння.)".

Єдиною групою німецького суспільства, яка перечила федералізмові, були ліберали, які виступали за сильну і централізовану державу.
Національна Ліберальна Партія, котра була головним союзником Бісмарка впродовж Ліберальної Ери (1871-1879), змогла реалізувати багато своїх цілей: заснування національного банку, утворення єдиного національного ринку, стандартизація ваги, мір, валюти, реформи кримінального кодексу, закон про національну пресу і право безперешкодного руху громадян між державами Німеччини. Ліберали дивились на окремі елементи федералізму, як на поступки регіональній винятковості, проте, ці погляди з плином часу змінились.
Варто сказати, що окрім лібералів, німці загалом підтримували федералізм, як засіб збереження своєї регіональної і політичної ідентичності.

Від як федералізм широко сприймався, вчені та дослідники федералізму часто клали собі запитання про те, як федералізм застосовувався на практиці.
Річ у тім, що дуже часто, вивчення німецького федералізму в період після уніфікації зводились до дослідження або відносин між владою Райху і самим Бісмарком, або відносин між Бісмарком і федеральними землями.
Якщо звернути увагу на, для прикладу, В'юртембєрґ, то Митнахт (Прем'єр-міністр землі) постійно намагався утримувати в своїй владі все законодавство та соціальні і економічні галузі. Держава В'юртембєрґ контролювала власну освіту, поштові служби, залізницю та окремі права стягування податків. Однак, Бісмарк постійно переслідував ідею зазіхання на ці привілеї.

Як вже наголошувалось, федералізм, як політична система Німецької Імперії, ніколи не клався під сумнів. Разом з цим, нова держава-нація, як і всі інші держави-нації, мала алергію на змагання за джерела влади і легітимності в середині своєї території. Федералізм, як система керування, в якій регіони зберігають за собою остаточні урядові повноваження, може розглядатись, як загроза єдності і неподільності нації. Це було найбільшим викликом, який стояв перед федералізмом в епоху держави-нації.
Для того, щоб зрозуміти, як і чому федералізм був задіяний в епоху держави-нації, ми мусимо проаналізувати напругу, вимушеність і погодженість між центром та регіонами. В цьому сенсі, федералізм в імперській Німеччині був проблемою для націоналізму.

Від самого початку, в 1871-му, федералізм був пов'язаний зі спробами розв'язати напругу між місцевою та загально національною ідентичностями в імперській Німеччині. До 1871-го була історія німців та німецька історія, але не було історії Німеччини, тобто, тільки після уніфікації німецька історія розвивалась, як єдине ціле. Тому, злука Німеччини 1871-го, тобто об'єднання німецької нації, німецького суспільства і німецької держави на одній території, переозначила історичні виміри нації. Одночасно, незважаючи на злуку держави-нації, німецька національність залишалась строкаттям регіонів і держав, або інакше кажучи, мозаїкою доволі відмінних історичних і культурних спадщин. Таке строкаття стало можливим тільки завдяки федеральній системі цієї держави-нації. Відтак, федералізм відповідав не тільки регіональній політичній розмаїтості, але й також ідеї німецької ідентичності, тобто ідеї, яка шанувала регіональні ідентичності і також шанувала ідентичність нації.
Саме тому, федералізм варто розглядати, як питання не тільки політичне, але й як ідею взаємно пов'язуючу, яка змішує політику з поняттям регіональності та національності. В 1871-му федералізм "погодився" з політичним розподілом Німеччини на регіони і на місто-держави. Тут виникає питання: Яким тоді, було поняття регіональності і національності.
Ідея Гаймат чи домашньої землі, представляла в Німецькій Імперії кінцеву Німецьку громаду (реальну чи уявну) людей, котрі мали особливі стосунки один з одним, мали спільне минуле і майбутнє. Ця ідея взаємозамінно представляла село, місто, регіон і цілу націю, через взаємозв'язану мережу символів та зображень, в яких національне виглядало місцевим, а місцеве виглядало національним.

Недавні дослідження ідеї Гаймат розглядали політичне значення Гаймат в руслі того, як партії і політичні групи її використовували і нею маніпулювали. Такий підхід є дуже помічним. Він допомагає кращому розумінню зв'язку між ідентичністю і політикою та між культурою і владою. Проте, найкраще асоціювати Гаймат з політикою через зв'язок між ідеєю Гаймат і федералізмом.
Ідея Гаймат була системою ідентичності, яка пов'язувала регіональність з національністю, а федералізм, вже як політична система, пов'язував регіональність з національністю. Як бачимо, Гаймат і федералізм тут дуже тісно асоціюються. Саме тому, ця ідея представляла німецьку ідентичність, як мережу взаємопов'язаного між собою місцевого, регіонального і національного членства, яке в імперській Німеччині стало фактичним представленням нації і таким чином утворило "загальну уявну громаду", членами якої були всі німці разом взяті.

Дозволяючи місцевостям та регіонам виражати свою історичну, природню і етнографічну унікальність і водночас інтегруючи всіх їх, ідея Гаймат була спільним вираженням розмаїтості. Вона врівноважувала плюралізм місцевої ідентичності з обмеженнями накладеними ідентичністю всієї нації. В Німеччині налічувалась тисяча Гайматів, кожний з яких твердив свою власну унікальність та особливість. І в той самий час, всі Гаймати разом формували ідеал унікальної, надзвичайної національності. Ідея Гаймату, яка була насамперед місцевою ідеєю, стала справжнім представленням всієї німецької нації. Ця ідея, складена з історії, природи, фольклору та етнографії, підтримувалась в німецькому суспільстві різноманітними культурними артефактами. На тему Гаймат місцеві громади публікували дуже багато книжок (Heimatbücher), які розповідали про місцеву та національну історію, природу, культуру. Ці книги були дуже ілюстрованими і друкувались для сім'ї та шкіл. Гаймат книги можна було купити в кожному куточку Німеччини. Між 1871-им і 1918-им роками по всій Німеччині було відчинено понад 400 Гаймат музеїв. Ці музеї мали величезну кількість різних об'єктів, які розповідали про місцеву історію, природу, фольклор. Вони розповідали про життя, мову, культуру радше простих людей, ніж місцевої еліти. Ці місцеві музеї розповідали, як про місцеву культуру, так і про загально національну. На ідеї Гаймат німці по всій країні утворювали широкі мережі клубів та асоціацій. Ці мережі об'єднувались в національні організації, найбільш помітною з яких є Німецька Ліга Захисту Гаймат.

Спільний знаменник між федералізмом, ідеєю Гаймат та націоналізмом полягає в тому, що всі вони посилюють значення соціальних традицій і представлень там, де успішно співіснують особа, колектив, місцевість, регіон чи загалом вся нація.


Федералізм в Нацистській Німеччині

від: Jeremy Noakes

На земельній конференції в 1928-му, яка була присвячена реформуванню федеральної структури Райху, делегати прийшли до висновку, що: "регулювання відносин між Райхом і землями було незадовільним і вимагало фундаментальної реформи".

Проблема полягала у двох аспектах. З одного боку існував брак географічної і демографічної пропорції між шістнадцятьма землями, з яких складався Німецький Райх. Пропорції різнились від розміру Пруссії, яка мала територію три п'ятих території цілого Райху і 61 відсоток населення, до крихітної Шаумбурґ-Липпе з лише 53 195 населення. Сім інших земель мали менше ніж пів мільйона населення.
З іншого боку існувала проблема з перерозподілом повноважень і урядовою відповідальністю між установами Райху та земель, які мали свої власні уряди і парламенти, і мали дуже широкий контроль над своїми внутрішніми адміністраціями, включаючи поліцію, юриспруденцію, освітню і культурну сфери.

Необхідність реформування цієї незграбної і не раціональної структури існувала ще з часів Ваймарської Конституції 1919-го року. В перемовинах, які передували проектові Конституції, чотири південно-німецькі держави Баварія, В'юртембєрґ, Баден і Гессе, відносно успішно боролись проти спроб Райху перебрати до себе доволі гідну низку повноважень. В результаті цього, Ваймарська Конституція залишила географічну і політичну структури такими, якими вони були до 1918-го року.
Після цього, будь-які пропозиції щодо врегулювання меж територій земель і досягнення широко узгодженого балансу між повноваженнями Райху та землями, постійно відхилялись через конфлікти інтересів між учасниками.
Центральними проблемами були: що робити з Пруссією і наполягання південно-німецьких земель, особливо Баварії, на якомога більшій індивідуальній суверенності земель. Кульмінацією всіх цих дискусій стала Земельна Конференція, яка мала серію сесій в період від 1928-го по 1930-ий роки.

Незважаючи на невдалі спроби реформувати федеральну систему, епоха Ваймара таки змогла доволі суттєво вплинути на взаємовідносини між Райхом та землями. Це було успішною спробою міністерської бюрократії Райху перебрати до своєї адміністрації гідну кількість повноважень від німецьких земель. Головним чинником в цьому стали фінансові реформи започатковані Матіасом Ерцбєрґер в 1919-му, які змістили баланс фінансової влади між Райхом та землями в бік Райху. Згодом, цей процес був також підсилений періодом президентського правління (1930-1933). Таким чином, 5-го грудня 1931-го року Верховний суд заявив, що Президент Райху мав право утворювати закони в тих сферах, які були у відповідальності земель. А на той час президентські декрети, видані на базі статті 48 Конституції про надзвичайний стан, давали Райхові право втручання в широкий діапазон сфер земельних урядів. Найприкрішим було те, що вплив земельного уряду на свою поліцію був ослаблений новим формулюванням Закону про Захист Республіки від 24-го березня 1930-го року і президентським декретом про подолання політичного надлишку від 28-го березня 1931-го року. Такі заходи мали суттєвий вплив на підпорядкування міністерств внутрішніх справ земель міністерству внутрішніх справ Райху.
В той самий час, бюрократія Райху скористалась нагодою кризи для утворення нових агенств Райху і призначення своїх уповноважених. Кульмінацією процесу втручання Райху у справи земель в період Ваймарської Республіки було призначення урядом Папена уповноваженого Райху, який прибрав до себе прусський уряд 20-го липня 1932-го року. В розвитку цих подій, політичні пріоритети правих націоналістів дуже зручно співпали з бюрократичними цілями адміністрації Райху. Це утворювало сприятливу модель встановлення контролю над землями для будь-якого майбутнього уряду Райху.

Саме такою була ситуація в кінці січня 1933-го, коли Адольф Гітлер був призначений Канцлером Райху. З одного боку, було гірке розчарування руху за реформу федеральної структури Райху, яке було спричинене різними суперечливими відмінностями між землями і нагальними потребами кризового уряду. З другого боку, існувала зростаюча тенденція міністрів Райху втручатись у все більше і більше сфер впливу місцевих, тобто земельних, урядів.

Федеральна система влади мала найбільшу підтримку в південних землях Німеччини, тобто в Бадені, В'юртембєрґу і найбільше в Баварії. В Баварії і В'юртембєрґу, як серед людей, так і серед місцевої еліти, існувало негативне ставлення до уніфікації Німеччини під прусським крилом в 1871-му році. Це спонукало Бісмарка надати їм особливі привілеї, тобто залишили за ними право на, наприклад, власну пошту і телеграф, через винятки в статтях 48, 49, 50 і 51 першої Конституції Райху.
Майже п'ятдесятирічний досвід перебування в Німецькому Райху, без сумніву, значно змінив відношення людей та еліти цих регіонів, як до самого Райху, так і до нового відчуття належності до німецької нації.
Проте, встановлення Ваймарської Республіки після революції в 1918-му, прихід до влади президента соціаліста разом з соціалістичним урядом, скасування особливих привілей південно-німецьких земель в новій Ваймарській Конституції 1919-го року і, понад усе, реформи централізації фіскальної системи, які запровадив Ерцбєрґер, спричинили в цих землях дуже сильне негативне ставлення до Райху і готовність до захисту якомога ширшої власної автономії. Відтак, Баварія, в період між 1920 і 1923 роками, дуже часто проявляла непокору урядові Райху і на її території дуже швидко поширились сепаратистські настрої. Таке ставлення мало в собі суміш традиційної неприязні до "Прусів", та негативне ставлення до так званого "Червоного Берліну". Ці настрої дуже активно підбурювались католицькою церквою, яка відчувала загрозу нового політичного порядку.

Тут варто сказати, що в середині самої Баварії, існували неабиякі відмінності щодо баварської ідентичності. У Франкенії, що у центральній і північній Баварії, з історичних причин, відданість баварській ідентичності була менш помітною, бо існувала певна неприязнь до віддаленого Мюнхена і до домінування інтересів південних баварських провінцій. У Франкенії була більша симпатія до Райху, яка частково пояснювалась перевагою протестантів на її території. Ці відмінності помітно проявлялись у тому, за кого люди голосували. Відтак, у південній Баварії, тобто на території Горішньої-Швабен та Нижньої Баварії, нацисти набрали 27 і 21 відсотків у виборах до Райхстаґу в 1932-му році. На тих самих виборах у Франкенії, нацисти набрали 40 відсотків голосів. Звісно ж, такі внутрішні відмінності клали Баварії перепону в її опозиції до нацистів.

Нацисти прийшли до влади без чіткої уяви про те, якою мала бути федеральна структура Німеччини. Останній пункт (25) програми Нацистської Партії 1920-го року вимагав: "утворення сильної централізованої державної влади для Райху".
Проте, в офіційних поясненнях до програми партії Ґотфрід Федер стверджував:

... склад німецької нації з різних земель, які поєднані своїми племінними характеристиками та історичною необхідністю, стає причиною необхідності у найбільшій можливій незалежності для індивідуальних федеральних держав до тих меж, які стосуються їх внутрішніх справ.

Проте, виглядає так, що це твердження мало чисто пропагандистські наміри. Погляди Гітлера були дуже відмінними. Початком його політичної кар'єри була його промова в 1919-му, в якій він атакував баварський сепаратизм і часто критикував анти-прусські настрої, які були присутні в Мюнхені на початку 1920-их, які були спричинені жидами для того, щоб розділити німців. В своїй книзі "Моя боротьба" (Mein Kampf) в 10 главі "Федералізм, як маска", Гітлер дуже чітко показував зневагу до федералізму. Для Гітлера німецька нація (das Volk), була ключовим політичним суб'єктом, а його політичний погляд на Райх був таким, що уряд Райху має мати абсолютну і не подільну владу. Для Гітлера Райх не означав центральну бюрократію в Берліні, а радше національне політичне лідерство. Він твердо заперечував бюрократичну централізацію. Він був готовим делегувати повноваження в долину на місцевий рівень, але тільки в тому випадку, коли твердо знав, що ці повноваження були ним делеговані, а не були ініціативою самих керівників регіонів.

У своїй книзі (Моя боротьба) Гітлер наполягав: "в цих дрібних федеральних землях ми не можемо бачити нічого окрім сепаратистських спроб атаки Німецького Райху". Він також писав: "важливість індивідуальних держав в майбутньому не залежатиме від сфер державних повноважень і політики". Він заключив, що:

Національний соціалізм мусить вимагати право на всю німецьку націю не звертаючи уваги на жодні попередні кордони федеральних земель і має просвітлювати націю на основі своїх ідей і принципів. Точнісінько так само, як церкви не відчувають себе обмеженими політичними межами, Національна Соціалістична ідея також не має відчувати меж територій індивідуальних земель нашої батьківщини.

2-го Лютого 1933-го року, через три дні від призначення його на посаду канцлером Райху, Гітлер запевнив представників земель в тому, що мав намір "тільки регулювати і централізувати" там, де вкрай необхідно і що "робитиме все можливе для збереження історичних складових нації". Проте, його нелюбов до федералізму була підтверджена подіями в березні 1933-го, коли його уряд почав конкретні розмови про контроль над землями.

Серед всіх шістнадцяти земель, чотири вже були під контролем нацистів до кінця січня 1933-го року, тобто до того, як Гітлер став канцлером. То були землі: Ангальт, Ольденбурґ, Меклєнбурґ-Шверин і Турінґія. Також, нацистська партія мала міністрів в коаліційних урядах ще трох земель: Брунсвик, Меклєнбурґ-Штреліц і Ліппе. В лютому Пруссія була швидко підпорядкована режимові Ґйорінґа, який діяв, як Міністр внутрішніх справ Пруссії. Потім нацистські лідери дещо сповільнили свій рух на решту земель, до виборів до Райхстаґу, 5-го березня. Проте, відразу, в перший тиждень після виборів, у серії чітко координованих дій, починаючи з Гамбурґа, використовуючи тиск з долини, через масові демонстрації частин СА і СС, захоплювали контроль над місцевими урядами. Це робилось на базі статті 2 так званого декрету про Вогонь Райхстаґу, який узаконював втручання Райху, "... якщо в якійсь німецькій землі не запроваджувались заходи на відновлення порядку".

Баварія була найбільшою проблемою для нацистів. Причиною цього було те, що уряд Баварії мав твердий намір протидіяти будь-яким спробам Райху покласти її під свій контроль. Саме тому, уряд Баварії вимагав і отримав запевнення від Президента Райху, Гінденбурґа, що його уряд не мав жодних намірів надсилання уповноваженого Райху до Мюнхена. Маючи такі запевнення, Фріц Шефер, тодішній лідер Баварської народної партії, яка мала перевагу в уряді Баварії, використав зустріч з виборцями, на якій запевнив, що будь-який уповноважений Райху, який зробить хоч один крок через річку Майн, буде заарештований.
Той факт, що на виборах до Райхстаґу, 5-го березня нацисти набрали 40 і 39 відсотків голосів у Горішній Баварії-Швабії і в Долинішній Баварії відповідно, показує, що навіть найбільш традиційні території землі демонстрували свою вразливість.

Звичайно ж, Гітлер був розлючений справами в Баварії. На засіданні свого кабінету, 29-го березня, він заявив про потребу фундаментальної реформи у стосунках між Райхом і землями. Він наполягав на застосуванні "Акту про надзвичайні повноваження", який дозволяв урядові Райху приймати закони незалежно від Райхстаґу і Президента Райху, включаючи ті закони, які переписували Ваймарську конституцію для позбавлення земель основи їх автономії. На цьому ж засіданні він також наголосив, що "майбутньою регуляторною політикою земель буде призначення Райхом президентів земель, а президенти земель, в свою чергу призначатимуть земельних міністрів".

Перший крок було зроблено 31-го березня 1933-го, коли Райх застосовуючи так званий "Тимчасовий законодавчий акт координації земель" розпустив земельні парламенти. Після того, як комуністи і потім соціалісти були виключені, нацисти забезпечили собі більшість. Цей закон також визначав, що так само. як і на рівні Райху, земельні акти мали верховенство над конституціями земель.

В квітні того ж року були призначені Райхсштатгальтери (земельні намісники). Ці земельні намісники не були офіційними особами і закон не вказував в чиїй відповідальності вони були. Вони мали повноваження призначати і звільняти міністрів земель, розпускати парламенти земель, призначати нові вибори, проектувати і публікувати закони земель і призначати та звільняти вищих посадовців земель.
В першій статті "закону про Райхсштатгальтерів" йшлося про те, що "вони мали наглядати за загальною політикою, яку визначав Канцлер Райху". Слова "Канцлер Райху" були в цьому законі суттєвими. Гітлер мав чіткі наміри щодо Райхсштатгальтерів. Вони мали бути його агентами в землях для запобігання виникнення там сепаратистських рухів. Саме для цього їх статус в землях мав бути якомога вищим.
Таким чином, "Закон про Райхсштатгальтерів" від 7-го квітня 1933-го року підвів підсумок першої фази стосунків між зéмлями і Третім Райхом.

Друга фаза, яка тривала до "Закону про реконструкцію Райху", тобто до 30-го січня 1934-го року, фактично анулювала федеральну систему Німеччини. В цій фазі домінували дві головні теми. Першою була тема взаємовідносин між Райхсшатгальтерами і новими нацистськими землями. Другою темою було планування Міністром внутрішніх справ Райху реформи федеральної структури Райху, яка піддавала зéмлі під прямий контроль Райху і раціоналізувала географічний та демографічний склад земель.

Політика нової орієнтації знайшла своє вираження в "Законі про реконструкцію Райху" від 30-го січня 1934-го року. Цей закон був найважливішим законодавчим актом, який мав найбільший вплив на федеральну систему за всю історію Третього Райху. Ключовою статтею була друга, яка прямо вказувала, що "суверенні права земель передаються Райхові".
Один з авторів цього закону, доктор Ніколай, описуючи значення закону казав, що "межі земель більше не є кордонами, а є просто адміністративними межами".

Проте, питання територіальної реформи Райху, все ще не було вирішене. Початок цієї реформи мав співпасти з публікацією другого "Закону про Райхсштатгальтерів", тобто 30-го січня 1935-го року і також мав співпасти з двохріччям нацистського правління.
Згідно територіальної реформи Німеччина мала бути розділена на двадцять Райхсґау (імперські округи), кожний з яких мав мати населення приблизно чотирох мільйонів людей, а їх межі мали визначатись радше за економічними, соціальними та військовими, а не історичними критеріями.
Однак, в результаті тривалих суперечок між партією і державою, окрім зміни кількох меж, головним чином між Пруссією та Гамбурґом, в територіальній реформі практично нічого більше не було зроблено до самого кінця Третього Райху. Єдиними землями, які зазнали фундаментальних змін були Меклєнбурґз, Шверін і Штреліц, котрі були інтегровані 1-го січня 1934-го, з ініціативи їх Райхсштатгальтерів. Також місто-держава Любик було інтегроване в Пруссію в 1937-му році.
Гітлер сам, також дуже обережно відносився до цього питання в той час, коли мав інші пріоритети, найпомітнішими з яких була економіка і мобілізація національних ресурсів для військових цілей. Також був певний супротив Вермахту, від як вони вже мали визначену систему військових районів.

В наступній декаді, протягом 1935-45-их років, німецька федеральна система перебувала під впливом двох фундаментальних факторів. Першим була зростаюча тенденція установ Райху встановити в землях свої власні адміністрації і узурпувати якомога більше функцій земельних та місцевих урядів. Другим було зростання потуги Нацистської партії, особливо в період війни.

Як наслідок нацистського правління, до 1945-го року, німецький федералізм вже давно, як припинив своє існування. Німецькі землі перетворились на порожні шкаралупки, і практично всі їх повноваження були висмоктані до тла.


Демократичний централізм та регіоналізм в НДР

від: Mary Fulbrook

П'ять земель, з яких була сконструйована НДР, були анульовані правлячою комуністичною партією, яка мала назву Соціалістична Єдина Партія Німеччини, за менше ніж три роки з часу заснування держави.
Новою утвореною системою був "демократичний централізм", яку вважають більше централістською ніж демократичною.
Зважаючи на столітні традиції німецького федералізму та регіоналізму, НДР стає цікавою темою для аналізу. Будь-яка централізована влада, яка, на перший погляд, успішно долає глибоко вкорінені традиції регіональної розмаїтості, мусить бути спроможною подати уроки щодо тих умов, при яких регіональні ідентичності здатні, як розвиватись, так і зникати.
Мабуть для того, щоб краще усвідомити деталі тієї системи, яка була розвинена на місці попередньої системи політичного федералізму, варто було б більше сказати про взаємовідносини між центром і регіонами в колишній НДР.

Вся суть не в тім, що регіоналізм є якимось чисто внутрішнім чи геополітичним явищем, яке стосується тільки німецькомовної центральної частини Європи, а в тім, що регіоналізм є явищем, яке постійно змінюється і є дуже чутливим до стрімких історичних змін і перетворень. Федералізм, або регіональні, відносно автономні інституції можуть відігравати роль в підтримці або навіть у створенні та плеканні регіональної розмаїтості.

Підчас свого заснування в 1949-му році, НДР була формально федеративною державою, яка складалась з п'яти земель і також Берліну. Вона мала обидві палати парламенту: горішню і нижню. Формально, конституція держави була цілком сумісною з конституцією ФРН. Проте, на практиці маніпуляція політичним процесом комуністами робила її менш демократичною, з погляду західних спостерігачів. Дуже незабаром конституційна ситуація була підведена до нових політичних реалій.
П'ять земель, як доволі важливі та потужні політичні елементи, були скасовані в 1952-му році. Замість них було утворено чотирнадцять, доволі менших Бецірк (Bezirk (округ)), або п'ятнадцять включаючи східний Берлін, які в свою чергу ділились на 191 сільські Крайси ((Kreis (район)) і ще 28 міських Крайсів, більші з яких були далі поділені на Штатбецірки ((Stadtbezirk (округ (район) міста)).
В 1958-му році горішня палата парламенту, яка начебто представляла землі, була також формально розпущена. Всі ці зміни були формально затверджені в новій конституції від 1968-го року.

Багато спостерігачів вважають таку територіальну реорганізацію посиленням центрального контролю влади, тобто поглибленням централізму. Ульріх Маелєрт (Ulrich Maehlert) для прикладу відмічає, що:

Перетворення земель на п'ятнадцять адміністративних районів (Verwaltungsbezirke) сприяло подальшій централізації політичної системи і також реорганізації держави і партійного апарату, яка супроводжувалась чисткою штату і, відтак, відповідала інтересам безпеки, які вже були сформовані Радянськими органами.

Скасування земель, як регіональних елементів, утворювало систему, яка мала інтегровану ієрархічну схему "з гори до долини", тобто від центральних органів партії і держави, через округи і райони, аж до найменших партійних організацій, які існували на заводах, фабриках та житлових районах.

Така подрібнена система маленьких Бецірк і Крайсів давала змогу СЄПН забезпечувати тотальний комуністичний контроль на всій території НДР. Різні партійні організації та безпекова поліція, відома, як Штазі (Stasi), складали всеосяжну мережу, яка розповсюджувалась від самого центру влади, в долину до найнижчого рівня, тобто до рівня заводів, фабрик, шкіл, дитячих садків та житлових спілок. Молодіжні організації, робітничі бригади, клуби дозвілля, тощо, входили у всеохоплюючу павутину партійно державних організацій НДР.
Не існувало практично жодної діяльності, за винятком релігійної, яка могла бути поза межами цієї централізованої партійно державної мережі.

До 1980-их кожна п'ята доросла людина була членом СЄПН. Участь в масових акціях була дуже поширена. Практично все працююче населення належало до державної профспілкової організації, яка мала назву ОВНП (Об'єднання вільних німецьких профспілок). Незважаючи на те, що ОВНП не було незалежною від уряду організацією, членство в ньому все ж таки мало багато користі. ОВНП займалось організацією різних екскурсій та відпусток і також займалось вирішенням різних трудових конфліктів та поліпшенням умов праці. Профспілки були чимось набагато більшим, ніж просто пропагандистським органом партії.
Схожа ситуація подібних масових організацій існувала також і в інших сферах соціального життя НДР. Це були різноманітні молодіжні, спортивні та соціальні організації, які давали багато користі, як для їх членів, так і для суспільства. Той факт, що до цих організацій належала неуявно велика кількість населення, демонструє масштаби державного контролю та впливу на населення країни і разом з тим показує, як держава відповідала на бажання людей до суспільної активності.

Аналізуючи життя в цій централізованій державі, можна побачити, як на найнижчому рівні, відверто і відкрито, мали місце дискусії, які мали за мету вирішення внутрішніх проблем повсякденного життя. Такі дискусії відбувались саме на тому рівні, який відповідає принципові субсидарності: тобто прийманню рішень на найнижчому можливому рівні тими, кого воно стосується насамперед.
Звичайно ж, ми тут не балакаємо про проведення вільних та відкритих виборів, де є вибір між різними партіями з альтернативними програмами розвитку. Проте, ми бачимо, що в цій централізованій державі таки було можливим більше задіяння громадян в політичному процесі, ніж воно виглядало на перший погляд.

НДР була порівняно малою державою, з доволі відмінними регіонами. Існували доволі помітні культурні контрасти між переважаючою більшістю протестантських регіонів та осередками католиків. Лінгвістично і культурно, лужицьке населення (Sorbisch) в нижній та горішній Лузатії (Lusatia) було етнічною меншиною зі своєю власною мовою, традиціями, звичаями та культурою. Східний Берлін, який був столицею країни, займав домінуючу позицію.

В НДР регіональна розмаїтість, в соціоекономічному та географічному сенсі, до певної міри, підтримувались і не тільки через економічні особливості регіонів. На неї також клався великий акцент в туристичній літературі, де ця регіональна розмаїтість відігравала роль історичних традицій. Такий регіоналізм пропагувався централізованою державою, яка мала централізовану туристичну індустрію, яка експлуатувала регіональну розмаїтість для приваблення споживачів, особливо з Західної Німеччини. Таким чином, регіональні традиції та імена підтримувались завдяки різним фестивалям, клубам асоціаціям та періодиці, під "дахом" так званої масової культурної організації (Kulturbund).
Проте, безперечні географічні відмінності та державна підтримка регіональної розмаїтості для туристичних цілей чи побудови лояльності до нової держави, ніяк не мали переконливого сенсу регіональної ідентичності. Нам відомо, що історично, на території колишньої НДР, існували дуже сильні стереотипи регіональних відмінностей, наприклад між Пруссією та Саксонією. Та вже ж, з часом ці відмінності розчинились на тлі централізованої держави.

Що ми бачимо за понад сорок років існування НДР, це зростання стану та напруження, котрі мали більшу важливість ніж регіональні відмінності. Серед молодого покоління, яке було народжене в НДР, такі фактори, як Берлінська Стіна, розподіл, нестачі товарів, невизначеність та непередбачена політика, мали багато більшу перевагу, ніж історичні регіональні відмінності між регіонами.

Після падіння Берлінської Стіни та вияву відмінностей, східні німці залишались цікавими до західних та зберігали сильне відчуття взаємоналежності, яка мовчазно підтримувалась західно-німецькими урядами на підтримку спільного братерства. Тільки після падіння Берлінської Стіни, став зрозумілим той факт, що для побудови спільної ідентичності, соціоекономічні та культурні відмінності бувають важливішими, ніж спільна мова.

Якщо поглянути на регіоналізм в НДР, стає очевидним той факт, що інституційні основи та особливі соціоекономічні і культурні риси мали бути суттєвими для збереження будь-якої регіональної ідентичності чи підструктури. Проте, єдиною такою підструктурою, яка мала достатньо потужну інституційну основу і міжнародну підтримку не тільки для того, щоб вижити, але й для того, щоб кинути виклик партії, були християнські церкви. Християнські церкви були єдиною головною соціальною установою, яку СЄПН, з певних причин, не могла ні розпустити, ні покласти під контроль держави.

Більшість східнонімецьких християн були протестантами, кількість яких поступово зменшувалась. Також, в НДР налічувалось приблизно один мільйон католиків. Тривала історія впливу церкви на суспільство, відігравала певну роль у збереженні регіональної культурної ідентичності в окремих осередках країни, особливо в сільській місцевості. Політична дискримінація молодих людей, які були віддані Християнству, відбивала бажання від релігії в багатьох людей, не зважаючи на настирливе протистояння самих церквів.


Німецький федералізм :









        від співпраці до конкуренції

від: Charlie Jeffery

Виразною відмінністю, яка була характерною для Західнонімецького федералізму до 1970-их, вважають явище, відоме, як Кооперативний Федералізм. Кооперативний Федералізм характеризується наступними рисами:
  • розподіл компетенції між федеральним законодавством та земельною адміністрацією;
  • стала інтегрована функція федерального уряду (Bundesrat) у федеральному законодавчому процесі;
  • взаємна відданість згоді між землями та федерацією, у розробці та запровадженні політики, яке підсилювалось існуванням координаційних комітетів;
  • послідовна бюрократична інтеграція двох урядових рівнів;
  • відносне виокремлення компетенцій, які належали тільки радам земель (Landtag);
На відміну від інших федеральних систем, німецький федералізм не був зачатий, як інструмент та гарант підтримки територіальної розмаїтості, а радше як відданий інструмент забезпечення спільних стандартів у державній політиці на всій території федеральної республіки.
Прагнення спільних стандартів, також стало метою доволі суперечливою. Злука країни принесла з собою доволі суттєву відмінність в інтересах земель. Навіть спроби працювати колективно задля єднання, мали дедалі небажані наслідки для багатьох регіонів. Ідея колективних дій через задіяння кооперативних структур для досягнення спільних цілей, за звичай означає все більшу степінь здачі політичних інтересів того чи іншого регіону. В наслідок цього, в регіонах виникало зростаюче відчуття вимушеної самопожертви на користь інших регіонів і це в свою чергу клало під сумнів, як прагнення до одноманітності, так і до механізмів співпраці які існували ще до моменту злуки земель.
Іншими словами існувало прагнення змінити той спосіб, в який працювала вся федеральна система. Саме це й стало причиною переходу від системи кооперативного федералізму, тобто федералізму співпраці, до системи конкурентного федералізму.

Система кооперативного федералізму, яка виникла на території Західної Німеччини до середини 1970-их, мала певні основи. Однією з таких була впевненість уряду у власній спроможності здійснювати політику економічного втручання для досягнення економічних та соціальних цілей. Таке втручання мало вплив на поглиблення співпраці між федеральним урядом та регіонами до кінця 1970-их в таких галузях, як охорона здоров'я, освіта, оподаткування та розвиток інфраструктури.

Ще однією основою кооперативного федералізму в Західній Німеччині була висока степінь соціальної та економічної однорідності. За винятком Баварії, Західна Німеччина завжди була державою без суттєвих територіальних соціокультурних відмінностей. Ера періоду втручання федерального уряду в справи регіонів, забезпечила зменшення територіальних економічних нерівностей. Як колись казав Ролянд Штурм: "Регіональна розмаїтість виглядає застарілою і має бути подолана.".

Третьою основою кооперативного федералізму був той факт, що до 1970-их, характер голосування на виборах стабілізувався, що в свою чергу підсилило процес партійної концентрації, одночасно як на федеральному, так і на регіональному рівнях, забезпечуючи краще внутрішньо партійне координування. Цей процес, в свою чергу забезпечив четверту передумову кооперативного федералізму, тобто прагнення досягнення згоди в прийманні рішень, яке починалось від територіальних партійних зустрічей і виходило на рівень федерального парламенту.
Саме такими були передумови системи кооперативного федералізму в Західній Німеччині до кінця 1970-их.

Починаючи з 1980-их, ці передумови почили повільно зникати. Річ у тім, що така тісна співпраця між федеральним рівнем та регіональним, для забезпечення спільних стандартів, неминуче призводить до поглиблення економічних та соціальних нерівностей між регіонами. Ця нерівність була також підсилена приєднанням східних земель. Це в свою чергу спричинило також і відмінність в характері голосування на виборах в різних регіонах. Це, звісно ж, спричинило певну дезінтеграцію внутрішньо партійних відносин між федеральним та регіональними рівнями.

В результаті цього на поверхню вийшли територіальні інтереси. Регіони частково відійшли від структур співпраці для запобігання подальшого втручання, яке призвело до глибших економічних нерівностей, які були особливо помітні в продовж 1990-их.

Відтак, виникла необхідність модернізації федеральної системи для її відповідності до нових умов. Федералізм є надзвичайно гнучкою системою, яка здатна швидко адаптуватись до нових умов.

В листопаді 1998-го року, в своїй інавгураційній промові, Федеральний Президент і колишній прем'єр-міністр Гесену, Ганс Айхель виклав настанови свого бачення конкурентного чи суперницького федералізму. Головною в цих настановах була необхідність відходу від кооперативного федералізму і визнання індивідуальної розмаїтості та автономії федеральних земель. Більшість спостерігачів відзначали, що ідея суперництва є надзвичайно важливою для будь-якої федеральної системи.

Не дивлячись на те, що найпершими просували ідею конкурентного федералізму Баварія та В'юретембєрґ, пізніше до цієї ідеї також приєднались і Гесен, Гамбурґ, Норт Райн Вестфалія, Саксонія та Туринґен. Зміна балансу в бік системи конкурентного федералізму вказує на зростаюче бажання і здатність до перетворень. Цілком можливо, що це, в майбутньому, зможе подолати певні перепони на шляху до реформування федеральної конституції в бік конкурентного федералізму.


За час свого існування німецький федералізм зазнав неабияких перетворень. Від глибокої розмаїтості регіонів до абсолютної централізації. Від тісної співпраці між регіонами до їх конкуренції. У 1980-их, німецькому федералізмові нарікали повний крах. Проте, не дивлячись на всі ці зміни, ми бачимо, що німецький федералізм продовжує своє існування і розвиток.
Ми також бачимо, що модель німецького федералізму активно копіюють інші країни. Найбільш помітними є Іспанія та до певної міри, Велика Британія, які недавно збагнули необхідність делегування все більших повноважень в регіони.
Тут важливо зазначити те, що запровадження федералізму в будь-якому суспільстві, ніколи не відбувається через якісь історичні традиції, а радше завжди є політичною необхідністю. Саме політичні необхідності є суттєвими для розвитку та процвітання федералізму.


автор: Віктор Лисак

30. 3.2013
джерела: Maiken Umbach,
Joachim Whaley,
Allon Confino,
Mary Fulbrook,
Charlie Jeffery,
"German Federalism - Past, Present, Future" ( Німецький федералізм - минуле, теперішнє, майбутнє )

Будь ласка, якщо маєте бажання написати статтю для цього сайту на тему децентралізації, самоврядування чи федералізму в Україні, пишіть на
зворотній зв'язок

         вголос    ”Новини    buknews.com.ua    buknews.com.ua    Рівненські новини    новини донеччини    новини луганська    новини луганська    новини луганська    новини сумщини    новини чернігівщини    новини полтавщини    новини херсонщини    миколаївська облрада    парламент криму    новини черкащини    новини київщини    новини одещини