Федеральна Україна : Геть від України-Євразії
Стежте @FederalUkraine

Федералізм в Україні : Геть від України-Євразіїця стаття на форумі

Геть від України-Євразії



автор: Остап Дроздов

У цьому тексті постараюся висловитись максимально прямо і ємко. Перш ніж взятися за читання цього тексту, хотів би також просити читачів звернути увагу на два моменти.

Перше зауваження адресується соборникам : спокійно і без істерики. Друге до патріотів: поводьтеся достойно і зніміть корону з голови. Отож... Присвячується Україні як загрозі.
Почнемо з масштабів

Україна в сучасних кордонах – утворення штучне. Мало продуктивне й безперспективне. Не рахуючи імітації самостійності під назвою УРСР – без досвіду державного співіснування в теперішніх контурах. Сучасна Україна – це післявоєнна бомба, яку сконструювали великі стратеги-деструктивісти часів СССР. Тому ми можемо битися головою об стіну, але унітарна Україна наразі не є органічним утворенням, здатним до життя, нарощування, поступу й успіхів. Вона бачиться мені радше спільною поразкою, позаяк держава Україна не влаштовує ні правих, ні лівих, ні задніх, ні передніх, ні східняків, ні західняків – абсолютно нікого. Така держава влаштовує хіба що істеблішмент, відтак увесь сенс політикування зводиться до спроб стати істеблішментом. Населення – в ауті. Воно не здатне творити цілісний простір, однаково комфортний від Сяну до Дону. Не тому, що тут живуть тупі чи недалекі люди з двома лівими руками. Зовсім ні! А тому, що накладання плюса на мінус, сходу на захід, прогресу на деградацію, реформізму на ультраконсерватизм завжди й за будь-яких умов на виході даватиме цифру нуль. Такий проект України завжди на виході даватиме зеро, тому що жоден конструкт апріорі не здатен одномоментно йти і праворуч, і ліворуч. Взаємозаперечливі відрухові енергії України «гасять» одна одну, а це означає стояння на місці, борсання в своєму болоті і нездатність до стрімких проривів.

Тільки сліпий не бачить, що ми добровільно втягнуті у безсенсовне множення Бандери на Сталіна, євроінтеграції на путінофілію, Великої вітчизняної на СС «Галичина». Все, чим Україна скидається у спільну скарбничку, дає великий нуль. І замість ефекту синергії отримуємо з точністю до навпаки – взаємне блокування. Енергія сходу може ефективно працювати лише за умов, коли буде нейтралізована енергія заходу. І навпаки. Алгебра української національної співтворчості дуже сумна: у нашому випадку нічого не додається і жодна сума доданків не утворюється. Щоб утворилася сума, треба, аби доданки були односистемні. Сучасна Україна – це набір однакових, але різносистемних елементів. Бритоголові свободівці і бритоголові регіонали – це однакові елементи з різних систем. Бідна одеська бабушка Рая і бідна галицька бабця Стефа – це також однакові різносистемні елементи. Їхня взаємодія між собою – це множення на нуль. Їхня схожість – вельми оманлива. Мені смішно чути самозаколисувальні промови, що східняків і західняків об'єднують одні й ті ж проблеми. Звісно, це так, бо обоє хочуть добробуту. От тільки одні – в євро, другі – в рублях. Усього-на-всього.

Емерджентна Україна
У теорії систем Людвіга фон Берталанфі існує термін «емерджентність» - створення нових (так званих третіх) рис, не притаманних складовим системи. Україна – це класичний приклад антиемерджентності, тобто нездатності витворювати нові («треті») смисли. Називайте це як хочете, а я називаю це «третя країна». Не галицька і не донбаська. Без Шухевича і без Сталіна. Третя країна, рівно акцептована Галичиною і Донбасом. Без війни пам'ятей та героїзмів.

Якщо ви спитаєте, хто стоїть на заваді побудови емерджентної України, я відповім ствердно: ми, западенці. Ми зі своєю категоричністю, героїко-партизанським уявленням про світ, двовимірним підходом та ексгібіціоністським наці-пафосом є найбільшим гальмом у побудові спільної для всіх України. Я зауважив, що донбасці ще можуть стерпіти зневагу галичан до Великої Вітчизняної, мовляв, "что с них взять, с этих западенцев". Проте галичани не дуже готові толерувати зневагу донбасівців до гауптштурмфюрера СС Шухевича, мовляв, прийдемо й силою заставимо цих манкуртів навернутися до українського первня. У тому й різниця, що галичани мислять абсолютно по-українськи – тобто категоріями штучної унітарності. Третіми смислами, милозвучними не лише для нашого вуха, тут навіть не пахне.

А ще я помітив, що ми панічно боїмося бути малими, але сильними. Як люксембуржці чи валонці, чи словенці, чи інші звичайні народи, яким ніколи в голову не прийдуть мотиваційні міфи про власну значущість, обраність, праматеринство всіх земних і позаземних цивілізацій, усіх сущих і відмерлих мов. Кожен народ має свої героїчні міфи, однак українські – непомірно місійні та самозвеличувальні. Хоча у світовій історії українська сторінка, будемо чесні з собою, така собі, куценька й малопомітна (в силу тривалої бездержавності). Ми прагнемо бути великими, а насправді є кволими, хворими й інфікованими. Такими собі великими карликами. Формальна велич нам заступає реальну гниль та мізерність. Україна – це, без сумніву, велика і, без сумніву, гнила країна, з якої цілими кусками випадають чужорідні тіла. Всі ці обвислі тельбухи тримаються в єдиному каркасі лише завдяки київському гіперцентралізованому корсетові. Щойно послабиться адміністративна вертикаль – регіони почнуть «пливти». Це ж видно неозброєним оком – коли самоврядні органи Сходу й Заходу штампують діаметрально протилежні рішення. Адміністративний Київ у такій ситуації виступає яко "собиратель" земель. Ось чому унітарна Україна потрібна лише Януковичу та Галичині. Якщо з першим усе зрозуміло, то варто замислитися, чому проукраїнський регіон є гарантом існування унітарної країни, яка нікого не влаштовує.

Наш Збруч
Ми боїмося визнати, що Збруч – це не просто річковий топонім. Це живий, реально діючий санітарний кордон між претензійною Галичиною та рештою країни. Збруч – це природне місце стику соціокультурних та ментальних ідентичностей. Раніше російсько-австрійський, потім радянсько-польський кордон Збруч у сучасній конфігурації є крайнім кордоном Європи. По той бік Збруча починається простір пост-совковості та росієцентризму, краще чи гірше окультуреного. Після Збруча починаються неосяжні простори Євразії. За Збручем – грандіозний цілісний материк, сильний і структурований. Усе, що за Збручем, у найкращому випадку може бути злегка європеїзованим – але ніколи не буде виключно європейським. Правду кажучи, типово європейська свідомість уже відчутно надшарпнута і в самій Галичині – я вже мовчу про те, що за Збручем європейськість може бути лише як привнесена ззовні даність. Тут мушу уточнити: я далекий від думки, що Західна Україна – супер-пупер-європейська. Перебування в євразійському просторі України суттєво змінило колись європейську Галичину – проте перспективи «прищеплення Європи» тут і там категорично різні на користь тут.

Якого чорта Галичині робити в Євразії? Перебування Галичини у складі України означає членство в євразійському проекті. Що довше Галичина буде в Україні, то швидше вона ставатиме Євразією. Як на те пішло, на Збручі закінчується католицька цивілізація і починається ортодоксальна. Якого чорта, прости Господи, зазіхати на онтологічну природу решти країни? За Збручем усе інше: від мови й героїчного пантеону – до повсякденних практик та звичок. Воно не лише інше, але й почасти вороже. Галичина живе в Україні, наче на 500-літній війні цінностей. Галичина свідомо занижує себе, вважаючись периферією, окраїною України. Насправді Галичина – це цивілізаційне прикордоння. По той бік – не інша область і не інша влада. По той бік – інша цивілізація з усім набором її атрибутики та інструментарію. Цього кордону по Збручу нічим не подолати. Галичина просто-на-просто марнує час і виморює саму себе. Ціна питання: чи переповзе Євразія через наш Збруч.

Брати на відстані
Я часто розмірковую над тим, хто кому більше НЕ пасує: Галичина Україні чи Україна Галичині. Дедалі частіше схиляюся до думки, що більш чужорідним тілом у сучасній Україні є Галичина. Вона – той невід'ємний компонент, без якого неможливим є акт множення на нуль. Якщо моїми братами по нації є українці з портретами Сталіна, то я волію бути одинаком. Таке враження, що галичани всій країні нахабно нав'язують своє «родство». Нав'язують свою спорідненість людям, які виховані іншими батьками; які не водять гаївки і не ходять гуртом колядувати; які не збирають по хатах гроші на уніатську церкву; які кутю готують із манки або рису; які навіть не знають про День Матері; які щиро плачуть під пісні про Велику Перемогу; які живуть ПО-ІНШОМУ. Мовляв, наші брати і сестри, далебі! Засліпило, чи що?

Прийшла пора ставити питання руба: як мають співіснувати Євразія-Україна й усе решта. Я ставлю питання ширше: як мають співіснувати різні регіоналізми? Їх є кілька. Материкова питома Україна (згрубша – Північ і Центр) зусібіч оточена самодостатніми і дуже різними утвореннями. Зі Сходу – російсько-радянським у всіх своїх жестах Донбасом, із Півдня – інтернаціональною Одесою, яку підпирає явна «підстава» – Крим.

А ось найцікавіша ситуація з усім, що лежить на Захід від материкової України. А там – справжнє сузір'я, справжній парад регіоналізмів. Західна Україна є суцвіттям зародкових автономій: Галичина з трьох областей + Волинь + «галицька Одеса» Буковина + медіативне серединне Поділля + закордонне для всієї країни Закарпаття. Отже, говорити про Галичину як основного репрезентанта Заходу – це лестити самим собі. Світ Збруча – значно ширший, багатоколірний і різноманітний. На відміну від України, Західна Україна здатна творити і синергію, і емерджентність. Але за умови своєї неприсутності в Євразії, тобто Україні.

Надшарпнута Європа (Західна Україна) не має ані найменших шансів зберегти свою самобутність в Євразії, тобто Україні. Гіперцентралізований український монстр стрімко поглинає всіх і вся. Руками Януковича та правдивих галицьких патріотів будь-які розмови про негайну децентралізацію миттєво тавруються як сепаратизм та інші лякалочки. Я ж мислю навпаки: всі автономістські, сепаратистські та інші відцентрові ініціативи мають обов'язково зливатися в єдиний західноукраїнський проект. Ідея солідаризації проста – це мав би бути рух спротиву Євразії. Галичина, Буковина, Закарпаття та інші не-євразійські суб'єкти жевріючої свідомості начисто розчиняються в українському казані й розгублюють власну ідентичність. Україні ми віддаємо всі свої нерви, претензії та потуги, а отримуємо порцію проблем і букет болячок без права лікування і звинувачення в експорті своїх цінностей. Хоча «цінностей» – це гучно сказано. Галичина живе в українській комуналці, куди, не питаючи, поселили всіх, хто був під рукою: за стіною справа – відбитий Колєсніченко, за стіною ліворуч – мовчу яка Фаріон, на загальній кухні Янукович і Симоненко, а на черзі стоять Кличко і Яценюк. Отак і живемо душа в душу – то ми їм плюнемо, то вони нам. Може, досить? Може, вже настав нарешті час взятися за переобладнання цієї комуналки, а не тратити своє життя на почергову боротьбу за місце за обіднім київським столом?



автор: Остап Дроздов

джерело: ZAXID.NET



Будь ласка, якщо маєте бажання написати статтю для цього сайту на тему децентралізації, самоврядування чи федералізму в Україні, пишіть на
зворотній зв'язок

         вголос    ”Новини    buknews.com.ua    buknews.com.ua    Рівненські новини    новини донеччини    новини луганська    новини луганська    новини луганська    новини сумщини    новини чернігівщини    новини полтавщини    новини херсонщини    миколаївська облрада    парламент криму    новини черкащини    новини київщини    новини одещини