Стежте @FederalUkraine

Історія українських регіонів : Галичина : Галицька митрополія огляд статті на форумі

Галицька митрополія



автор: Оксана Боруцька

Митрополія Галицька заснована 1302-1303 рр., входили єпархії: Галицька, Володимирська, Луцька, Перемиська, Турівська, Холмська; було 4 митрополити: Нифонт, Петро, Гаврило, Теодор; скасована 1347 р. на вимоги московських князів, відновлена 1371 р.; знову ліквідована на поч.. XV ст..; відновлена Папою Пієм VII 1807 р. (М. Дещиця).


Перші роки існування

Дослідник історії Церкви о. Софрон Мудрий вважає, що Галицька митрополія постала десь близько 1301 р., за князювання Лева Даниловича (1264-1300), з потреб його держави та за особистою ініціативою. Утворення Галицької митрополії було підтверджене Царгородом наприкінці 1301 р. У час свого заснування вона посідала 81-е місце, згідно з поліптихом, серед митрополій в юрисдикції Константинопольського (Царгородського) престолу. У 1303-1311 рр. його очолював Святіший патріарх Афанасій. “Галичину, що була єпископією Руси, підвищив до митрополії імператор Кир Андроник Палєолог (1282-1328) за святішого патріарха Кир Афанасія р. 6811 (1303)” (І. Власовський). Одночасно формально в юрисдикції Царгородського патріарха продовжувала залишатися й Київська митрополія, яка у патріаршій системі тоді посідала 71-ше місце почесті (М. Стахів).

Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1302/1303-1305). Його призначення відбулося князем Левом Даниловичем після перенесення митрополитом Максимом (1283-1305) свого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299). Історик Церкви І. Власовський цитує Лаврентіївський літопис: “Митрополит Максим, не терплячи татарського насильства, залишив митрополію та й втік з Києва, і весь Київ вивтікав; а митрополит пішов до Брянська, а звідтіля подався у Суздальську землю і зо всім своїм життям” (тобто з церковною адміністрацією, яка до цього часу перебувала у Києві – О.Б.). Хоча зміна осідку Київського митрополита Царгородським патріархатом формально була підтверджена тільки 1354 р. Одночасно дослідники зазначають, що митрополит Нифонт не зміг домогтися визнання з боку Царгородського патріарха. Очевидно, що Патріарху було вигідніше мати справу із одним Східним митрополитом, ніж з двома чи трьома… До того ж тодішнє нове церковно-адміністративне розмежування свідчило про фактичний розпад Київської митрополії… Відтепер у Києві не було навіть єпископа, а тільки протопоп, намісник митрополита.

Після смерті Нифонта (+1305), князь Юрій I Львович (1301-1308) висилає ігумена Ратненського монастиря (біля Сокаля), іконописця Петра до Константинопольського патріарха Афанасія, щоби той благословив його на митрополита Галичини й Волині. Пропозиція не викликала однозначного схвалення з боку Константинополя. Хоча згодом ігумена Петра (Ратненського) висвятили, але не на Галицького, а на Київського митрополита. Деякі дослідники вважають, що до висвячення ігумена Петра спричинилася смерть митрополита Київського Максима (+1305). До того ж у Константинополь одночасно прибув ігумен Геронтій, кандидат на митрополичу кафедру від тверського князя Михаїла Ярославича. Дослідник Церкви Василь Кметь переповідає, що по дорозі до столиці Візантії ігумен Геронтій на морі потрапив у шторм. Корабель мало не затонув, вночі після бурі чернець мав видіння. Пресвята Богородиця з ікони, яку він віз із собою, промовила: ”Даремно стараєшся, старче, не зійде на тебе святительський сан, якого так домагаєшся. Петро, ігумен Ратненський, який Мене написав, служитель Сина Мого і Бога, буде зведений на святительський престол!” Так і сталося. Патріарх Афанасій хіротонізував Петра (Ратненського), надавши йому титул Митрополита Київського та всієї Русі (1305-1308?, 1308-1326). Цим поставленням в Царгороді думали, очевидно, задовольнити і Галицько-Волинського князя, кандидат якого митрополит Петро, як син Галицької землі, і на кафедрі Київській, а не окремій Галицькій, мав би дбати про стан і розвиток церковно-релігійного життя рідного свого народу (І. Власовський). Якийсь час митрополит замешкував у Галичі, Києві, але з часом подався до Москви (1320). Тут він став ревним помічником у здійсненні політично-державних планів московського князя Івана Даниловича Калити. На півночі великі князі вже не замешкували у Володимирі Суздальському, а за титул великого князівства вели змагання Москва і Тверь. Перенісши свою кафедру до Москви, Київський митрополит Петро надзвичайно підняв престиж Москви та її князів у політичному аспекті. Зокрема, у Житії св. Петра (автор - митрополит Київський Кипріян) підкреслюється, що митрополит Петро “пророкував так, звертаючись до князя Івана Калити: коли послухаєш мене, сину, і збудуєш у свому місті (Москві) храм Пречистої Богородиці, то сам прославишся більше других князів і сини твої і внуки, і місто це буде славне поміж усіма містами руськими, і святителі будуть жити в ньому а ще й мої кості будуть положені в ньому”. Отець Софрон Мудрий з цього приводу пише: “По людському можна його (митрополита Петра – О. Б.) вчинок виправдати, бо тоді ще не було фактично виразної розколини між Північчю й Півднем на церковно-ієрархічному полі. Не виключено, що він, як митрополит русин, думав ще привернути давні часи слави і сили київської митрополії. Помилковість його позиції виявила щойно пізніша історія”. Тоді ж вдячна митрополитові Москва ще за життя його звела Успенський собор. Митрополит Петро (Ратненський) помер 1326 р. у Москві, поховано його в Успенському соборі. Невдовзі митрополита канонізувала святим Російська Православна Церква (РПЦ). У чинному сьогодні православному календарі РПЦ під датою 21 грудня (за старим стилем), 3 січня – за новим) значиться: “Кончина свт. Петра, митр. Московського і всієї Русі чудотворця” (1326). На думку російського історика В. Ключевського, підтримка з боку митрополита Петра і всього церковного суспільства “можливо найбільше допомогла московському князю зміцнити своє національне й моральне значення в північній Русі” (І. Власовський).

Отже, знову актуальною проблемою стала вакансія осідку Східних митрополій – на Півночі (нинішня Росія) та Півдні (нинішня Україна). Тодішній спадкоємець Данилової спадщини князь Юрій Болеслав II (1323-1340) призначає для Галичини митрополитом галицького єпископа Гавриїла (1326-1331). В актах Царгородської патріархії згадується у 1331 р. “наречений митрополит Галицький Гавриїл” (І. Власовський, В. Кметь). Натомість Святіший патріарх Ісайя (1323-1334) висвячує наступником Петра (Ратненського) митрополита Теогноста (1328-1353). Останній, ігноруючи Галицького митрополита Гавриїла, почав здійснювати візитації єпархій Галицько-Волинської держави. Навіть висвячував єпископів на вакантні посади в єпархіях. Дослідник о. Софрон Мудрий наголошує, що Теогност у присутності єпископів Полоцького, Галицького, Перемишльського, Холмського і Володимирського висвятив єпископа для Новгороду.

У XIV ст. на західних теренах української землі завдяки династичним зв’язкам литовського князя Любарта Гедиміновича (1315-1341) з волинсько-галицькими Романовичами започатковується так званий литовський період їх розвитку. Литовські князі, крім української культури, мови, успадковують також інтереси і політику, а також церковні справи наших співвітчизників. Саме на домагання Любарта у Константинополі розглядається питання осідку Галицької митрополії після смерті невизнаного митрополита Гаврила (+1331). Тим часом із Русі до Константинополя прибув і митрополит Теогност. Виникла гостра дискусія. Відтак справу заміщення Галицької митрополії відклали на пізніше. Врешті, Святіший патріарх Іван XIV Апренос (1334-1347) призначив єпископа Феодора, українця, Галицьким митрополитом (1337-1347). За походженням Феодор був одним із визначних бояр, мав певну підтримку серед світської влади, а також вірян та духовенства Церкви.

У 1340 р. литовський князь Любарт Гедимінович приєднує до Великого князівства Литовського Волинь, а згодом і Київ. Натомість польський король Казимир III (1337-1370) “правом війни”,як згодом писалося, включає Галичину до складу Королівства Польського. Колись єдина Галицько-Волинська держава ділиться на дві частини. Галицький митрополит Феодор переноситься на Волинь до більш прихильного до нього литовського князя Любарта. Одночасно митрополит Теогност подається під протекторат московського князя Симеона (Семена) Гордого (1340-1353), сина Івана Калити. За таких обставин, а саме - нового поділу українських земель, загострення суперечок за вищу церковну владу на їх теренах, протистояння Москви, Польщі, Литви, почалися пошуки відповідного церковно-адміністративного проводу православного населення українських - галицьких, волинських, подільських, київських та московських земель. Візантійський імператор Іван Кантакузен (1347-1354), враховуючи політичні амбіції владних чинників майбутньої Росії та чинної Візантії, задовольняє забаганки митрополита Теогноста й московського князя Симеона. Він так званою імперіальною “золотою грамотою”, ліквідовує Галицьку митрополію (1347), як непотрібну “новину”. У ній, зокрема, відзначалося, що “найсвятіші Єпископства Малої Руси, званої Волинню, а саме Єпископства Перемишля, Володимира, Холма, Луцька і Турова, знову мають бути піддані найсвятішій Митрополії Києва і всієї Руси, а це розпорядження видано на прохання великого князя Симона та інших князів, як також на основі стародавніх звичаїв і, вкінці, з огляду на побожне і богоугодне життя Київських Митрополитів і високошановного Екзарха всієї Руси Теогноста” (М. Стахів). Грамоту підтвердив патріарший синод, який очолював Святіший патріарх Ісидор Коккінос (1347-1349). У ній відзначалося, що утворення Галицької митрополії, з підпорядкуванням їй єпископій – Володимирської (Волинь), Холмської, Перемишльської, Луцької і Турівської, мало місце в часі“смут” (?) у Царгороді. Тут же викладалася постанова про скасування ухвали про окремого Галицького митрополита для “Малої Руси”. Мотивація: бо ж з того часу, як “руський народ пізнав правдивого Бога, був на Русі один митрополит”.

До слова, перед прийняттям згаданого декрету, Патріарх Константинопольський та імператор Візантії отримали значну пожертву від Москви на відбудову ушкодженого 1345 р. собору Св. Софії. А ще московські державні та церковні мужі послалися на давню єдність митрополії в Русі, від чого й надалі, мовляв, “залежить єдність самого ісповідання віри в народі” (І. Власовський).

Висновок: Галицька митрополія була викреслена зі списків православної Церкви (1347). Митрополита Феодора покликано на суд до Константинополя. Єпархії Галицької митрополії – Володимирську, Холмську, Перемишльську, Луцьку, Турівську та Галицьку знову підпорядковано духовній владі київського (?) митрополита Теогноста (з осідком у Москві). Очевидно, що номінальний Київський митрополит (фактично він був Московським) не міг виконувати своїх обов’язків ані у Києві, ані у згаданих єпархіях “Малої Руси”, адже всі вони знаходилися у складі інших держав – Литви та Польщі.


Відновлення

Практично тривала відсутність вищого православного церковного ієрарха на теренах західноукраїнських земель, зокрема Галичини, непокоїла своєю невизначеністю широкі верстви населення. Певна незавершеність церковного устрою на теренах краю турбувала і тогочасну світську та духовну владу. У проблему розв’язання духовної кризи на західноукраїнських землях втрутилися державні мужі Литви, Польщі та Москви, а також Патріарх Константинопольський, в юрисдикції якого перебували православні вірні краю.

1352 р. тяжко занедужав Київський (з осідком у Москві) митрополит Теогност, який призначив своїм наступником Володимирського єпископа Олексія. Такою ситуацією скористався литовський князь Ольгерд (1345-1377). Він, прагнучи автономії Української Церкви у литовських землях, вислав у Царгород свого кандидата на митрополита – Теодорита. Патріарх Каліст (1350-1354) ухилився від прийняття рішення, мовляв, митрополит Теогност ще живий. За таких обставин Теодорит прийняв свячення в Болгарії, висуваючи претензії на очільника Київської митрополії і спираючись при цьому на підтримку князя Ольгерда.

Після смерті митрополита Теогноста (+1353) московський князь Симеон підтримав на звільнену посаду кандидатуру Володимирського єпископа Олексія. Тоді ж у Візантії загострилася політична та духовна криза. Патріарха Каліста змістили з престолу. На посаду Патріарха прийшов ставленик династії Кантакузенів – Філотей (1354-1355). Коли ж 1354 р. до Царгороду прибув єпископ Олексій, його було підтверджено на Митрополита Київського і всієї Русі з осідком у Москві. Натомість Теодоритові (підтримка князя Ольгерда і болгар) було відмовлено у митрополичій владі, навіть у власне литовських володіннях.

Однак через півроку династія Кантакузенів зазнала фіаско. До влади повернулися Палеологи, а за їх підтримки відстояв право на повернення Патріарх Каліст (1355-1363). Справа Київської митрополії поставлена на порядок денний. Князь Ольгерд відмовляється від висвяченого колись у Болгарії митрополита Теодорита і пропонує нового кандидата – Романа. Саме він прийняв свячення в Царгороді від Патріарха Каліста і у грудні 1354 р. повернувся у Русь як наступник, спочилого у Бозі Теогноста, з претензіями очолити митрополію Києва й всієї Русі.

Таким чином, станом на 1354 р., було два митрополити з титулом “Київський і всієї Русі”: Олексій (1354-1378), за благословенням Патріарха Філотея, і Роман (1354-1361), за благословенням Патріарха Каліста. У 1355-1356 рр. обидва митрополити прибули в Царгород для з’ясування суперечливої ситуації та відповідної підтримки прихильних володарів. Константинопольський Синод розмежував владу обох митрополитів відповідно до політичних кордонів між Литвою та Москвою. Роман отримав титул “Митрополит Литовський” (князь Ольгерд), а Олексій – “митрополит Київський і всієї Русі” (осідок у Москві - князь Симеон). Дослідники стверджують, що таке рішення не задовольнило ані світських, ані духовних провідників. Скажімо, митрополит Роман вважав, що воно обмежувало його владу територіально. Тому він продовжував управляти територією, яка поширювалася щоразу внаслідок литовських здобутків на південному сході України. Митрополит Олексій вважав себе митрополитом всієї території, а, отже, не визнавав церковних і політично-географічних обмежень Константинополя. Така ситуація тривала до смерті митрополита Романа (+1361). Після неї Константинополь визнав за митрополитом Олексієм право на всю колишню Київську митрополію, визнаючи пріоритет Москви. Того ж року закінчив земне життя Патріарх Каліст. Знову на посаду Патріарха повернувся Філотей (1364-1376), прихильник промосковської орієнтації. Литовський князь Ольгерд продовжив змагання з Царгородом за правного наступника на митрополичий престіл. 1370 р. провідні кола нижчого духовенства та боярства звернулися з проханням до тодішнього володаря над Галичиною, а номінально над Руссю - польського короля Казимира III Великого (1310-1370). Вони просили його вислати до Константинопольського патріарха листа з вимогою відновлення Галицької митрополії. Такий лист було підготовлено. У ньому, зокрема, йшлося: “…Просимо від себе Архієрея для себе. Вся земля тепер гине без (церковного) закону. Від віків Галич був знаний усім країнам як Митрополія, митрополичий світ (тут) був з віку віків. Митрополитом був з благословенням Вашим Нифонт, другим Митрополитом Петро, третім Митрополитом Гавриїл, четвертим Митрополитом Теодор. Усі вони були на галицькім столі. Князі руські були наші свояки, але ці руські князі померли і земля стала сиротою. А потім здобув землю руську я, король Ляхії, Казимир. І тепер, Отче Патріарше вселенського собору, просимо для себе Архієрея такого, якого ми з ласки Божої і благословенства Вашого з нашими князями і боярами собі обрали, людину гідну, добру, чистого життя і смиренного серцем, - світлішого Єпископа Антонія за благословенням Вашим. Задля Бога і задля нас та й святих церков нехай буде благословення Ваше на цій людині, щоб не був пустим престіл нашої Митрополії. Поставте Антонія Митрополитом, щоб не зник і не пропав закон русинів. А якщо не буде ласки Божої і Вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться христити русинів на латинську віру, якщо не буде у Русі Митрополита, бо країна не може бути без закону” (М. Стахів).

На початку 1371 р. Константинопольський патріарх Філотей від імені постійного синоду видав постанову про відновлення митрополії в Галичині. Справа виглядала нагальною, адже король Казимир назвав кандидата на митрополичий престол, як доконаний факт. Більше того, на випадок незгоди Патріарха, король висловив погрозу перевести всіх українців королівства на латинський обряд і під зверхність Риму. У відповідній грамоті про віднову Галицької митрополії Малої Руси віддано під юрисдикцію ті ж самі єпархії, які належали до неї раніше. Застерігалося, що жодний єпископ не повинен втручатися в юрисдикцію на теренах митрополичої архиєпархії. Антоній отримав митрополичий сан (1371-1391), коли з’ясувалося, що він визнає “правовірну науку апостольської і католицької Церкви”. Митрополит також отримав право висвячувати нових єпископів (М. Стахів). У такий спосіб Галицька митрополія була відновлена. Щоправда, поза впливом митрополита Антонія залишився Київ.


Друга ліквідація Галицької митрополії

12 лютого 1377 р. (у віці 85 років) помирає митрополит Олексій. За даними о. Софрона Мудрого, на домагання князя Ольгерда Константинопольський патріарх Філотей (1375) благословив Кипріяна (1375-1389) на Литовську митрополію. До того ж останній отримав право наступництва після відходу митрополита Олексія на цілу Русь, тобто на всю Київську митрополію. Одночасно Кипріян протестував від себе та московського князя Симеона проти відновлення Галицької митрополії, претендуючи на юрисдикцію над усіма єпархіями Східного (православного) обряду.

Тривалий час домагання владних структур іншої держави та Церкви були відхилені. Та й новий Московський князь Дмитро (1362-1389) не бажаючи митрополита Кипріяна, готував власного кандидата на престол. Згодом ним став Михайло, прозваний Митяй. Він після майже дворічного адміністрування митрополією, наприкінці 1379 р. за дорученням князя Дмитра відбуває в Царгород для свячень на Русь. Однак у дорозі Михайло раптово помер (похований в Галацу). Його посольство вибрало з-поміж себе нового кандидата – Переяславського архімандрита Пімена. У Царгороді Патріарх Ніл (1380-1388) поставив Пімена митрополитом на Русь. За Кипріяном залишено Литовську митрополію. З невідомих причин після повернення додому митрополит Пімен був заарештований князем Дмитром, позбавлений митрополичої гідності й висланий у Тверщину. Після 1384 р. у боротьбу за митрополичий престіл втрутився архиєпископ Денис Суздальський, який теж отримав благословення Патріарха Ніла. У Литві його ув’язнив київський князь Володимир Ольгердович. Архієпископ Денис Суздальський помер у в’язниці.

Після смерті митрополита Антонія (+1391) новий король Польщі Ягайло Ольгердович (1386-1436) іменував тогочасного Луцького єпископа Івана митрополитом Галицьким з тим, що він повинен відбути до Царгорода за патріаршим благословенням (1393). Тоді ж митрополит Кипріян вислав у Царгород сфабриковане оскарження на єпископа Івана за нібито якісь недобрі вчинки супроти свого сусіда, єпископа у Володимирі. Скарга з невідомих причин не потрапила своєчасно до рук Патріарха Антонія IV (1389-1397). Тому він уділив своє благословення для діяння владики Івана на митрополичому престолі у Галичі. Коли ж патріарша канцелярія познайомила Патріарха із скаргою Кипріяна, Святіший відкликав своє благословення, уділене єпископові Іванові. Більше того, віддав новопоставленого митрополита Малої Русі під суд патріаршого синоду й самого обвинувачувача - Кипріяна у Москві. Однак дане рішення залишилося на папері. Владика Іван зумів вистояти проти надуманих слідчих дій Екзарха від Царгороду, непослуху деяких священиків, а навіть владик окремих єпархій, не визнавав його канонічним і новий Патріарх Матвій I (1397-1410).

Митрополит Іван правив митрополією до своєї смерті (+1415). Із кончиною владики перестає також діяти митрополія в Галичі. Того ж року заходами Великого князя Литовського Витовта (1392-1430), Царгород утворив нову Київську митрополію для всіх українських земель у складі Литви та Польщі. Галич зійшов на становище намісництва Київського митрополита. Відтоді Київські митрополити почали титулувати себе ”Митрополитами Києва і Галича”. Щоправда, за іншими даними, митрополит Кипріян домігся позбавлення владики Івана гідності (1401) й відправив його у монастир. Не зайнята Галицька митрополія перестала існувати. Відтоді Київський митрополит став іменуватися “Київським, Галицьким і всея Руси”.


автор: Оксана Боруцька

джерело:
    Статтю передруковано з Інтернет видання "Вголос"


    
    Будь ласка, якщо маєте бажання написати статтю для цього сайту на тему децентралізації, самоврядування чи федералізму в Україні, пишіть на
    зворотній зв'язок

             вголос    ”Новини    buknews.com.ua    buknews.com.ua    Рівненські новини    новини донеччини    новини луганська    новини луганська    новини луганська    новини сумщини    новини чернігівщини    новини полтавщини    новини херсонщини    миколаївська облрада    парламент криму    новини черкащини    новини київщини    новини одещини