Стежте @FederalUkraine

Історія українських регіонів : Галичина : «Органічна праця»: з досвіду підавстрійської Галичини ця тема на форумі

«Органічна праця»:
з досвіду підавстрійської Галичини



автор: Олена Аркуша

Якщо суспільство не сприймає владу як «свою», рано чи пізно воно розколюється на прихильників боротьби до переможного кінця й тих, хто пропонує змиритися з дійсністю і працювати за її правилами. Логіка компромісу полягає в тому, що репресії нищать найкращі сили суспільства, а отже, зменшують його шанси на ліпше майбутнє.


Важливим мотивом є також те, що діяльна людина мусить бачити хоча б якісь результати своєї праці, бо тривала безуспішність породжує апатію. Вибір між безкомпромісною опозицією та готовністю домовлятися завжди є складним не лише для активної частини суспільства, а й для масової психології. Адже така переорієнтація порушує гармонію базових цінностей, змушує шукати відповіді на нові запитання. Нерідко украй важливо відчути момент, коли цей вибір потрібно зробити, щоб дотримання принципів не почало межувати з абсурдом.

«Органічна праця»: версія польська

Навесні 1866 року чимало польських політиків у Галичині, вийшовши на свободу після нетривалих ув’язнень за участь у Січневому повстанні, розмірковували над питанням, що робити далі. Група молодих і активних політиків, науковців та публіцистів у Кракові вирішила розпочати з видання журналу «Przegląd Polski». На його сторінках викристалізувалась ідеологія краківських консерваторів, які в наступні півстоліття утримували владу в Галичині та визначали відносини у трикутнику Австрія – поляки – українці. Їх першою тезою стала відмова від «безперервного повстання», надіями на яке польське суспільство жило після поділів Речі Посполитої. У 1869 р. був опублікований маніфест цієї групи «Teka Stańczyka» (ім’я, що згодом поширилося на все угруповання, належало королівському блазню, який вважався символом політичної сатири). У публікації висміяно прихильників збройної боротьби та їх претензії на остаточну істину («як два на два дає чотири, так і Польща може відродитися лише повстанням»), заради якої у краю підтримували постійне невдоволення і демонстрували малозначущість будь-яких здобутків.

Станьчики запропонували знайти можливості для національного розвитку, пішовши на компроміс із владою. Взамін за лояльність вони розраховували на сприятливі умови для «органічної праці», яка передбачала комплекс заходів у політичній, економічній, культурній сфері, глибоке перетворення суспільства, його громадянське «дорослішання». Цю програму іншими словами окреслено як «школу політичного патріотизму». Польська спільнота мала готуватися не тільки до виборювання, а й до побудови своєї держави, звикати до дисципліни та поважати владу. Погляди краківських консерваторів були швидко втілені в життя. Відіграючи роль правлячої партії, вони сприяли наданню галицькій автономії польського національного характеру. Передумовою цього стало відкрите пов’язання польської справи з інтересами австрійської держави. Цей зв’язок станьчики обґрунтували геополітичними аргументами, стверджуючи, що Габсбурзька монархія «успадкувала» від Речі Посполитої покликання захистити західноєвропейські цінності. Такий підхід покладено в основу адресу Галицького сейму до цісаря 1869 року, який словами «при Тобі стоїмо й хочемо стояти» засвідчив польсько-австрійську згоду. Її символом стало відновлення серця польської духовності – комплексу королівських споруд на Вавелі, з якого було виведено австрійські війська. Здобуття довіри Відня призвело до послаблення урядового контролю в Галичині.

Переорієнтувати патріотичну польську спільноту на «органічну працю» було непросто. Доводячи вищі цілі, її ідеологи створили цілий пласт наукової та публіцистичної літератури. Це стало можливим завдяки об’єднанню зусиль двох суспільних груп – аристократії, що мала політичний вплив і матеріальні ресурси, та наукової гуманітарної еліти, яка зосереджувалася навколо Яґеллонського університету й Академії наук та мистецтв. Західногалицькі аристократи не лише охоче відкривали перед науковцями свої двері, а й самі вважали престижною наукову кар’єру. Визначальною рисою інтелектуальної культури краків’янина в ХІХ столітті, за влучним спостереженням історика С. Естрайхера, стали такі елементи академічної науки, як критична стриманість, беземоційність, скептицизм, високі вимоги, стримане аплодування тому, що відбувалося в театрах і на вічах. Завдяки залученню наукових сил, краківський консерватизм вийшов за межі традиціоналізму, створив новітню ідеологію, що конкурувала з модерними течіями, виявив дивовижну для консервативних угруповань початку ХХ століття життєздатність.

Чималу роль у теоретичному обґрунтуванні «органічної праці» відіграли історики. Станьчики визнали умовою поступу подолання закорінених в історії національних недоліків. Для цього вони закликали відмовитися від сліпого національного патріотизму. «Усім набридли, – стверджував В. Калінка, – апофеози минулого та історіографічні погляди, укладені ще до того, як виявлено й належно вивчено факти». Завдяки зусиллям краківської школи, зокрема контактам з німецькомовним науково-культурним простором, зріс рівень польської історіографії, її прийнятність для західного світу. Ідеї краківського історичного середовища у провокативній формі проголосив Міхал Бобжинський у праці «Dzieje Polski w zarysie» (1879 р.). «Так не можна писати історію», – категорично заявив він про найбільшого тогочасного авторитета Йоахима Лелевеля, котрий відстоював «патріотичну» версію минулого. Падіння державності М. Бобжинський пояснив внутрішнім станом польського суспільства, схильністю до анархії, невмінням управляти. «З історії занепаду, – підсумував він, – виносимо такий найважливіший висновок. Ми впали, бо вважали себе вищими від законів, які керують людством. Нам здавалося, що ми одні можемо існувати без того, до чого інші народи доходять кривавою працею».

Дії станьчиків викликали чимало критики. Їх засуджували за ретроградність мислення, нищення в народі «бойового духу», угодовство, некритичне й навіть смішне приймання титулів і нагород від австрійської влади, за відрив від населення й нерозуміння його повсякденних проблем. За цією критикою нерідко губилося найважливіше – комфортні умови для національного розвитку, які забезпечувала полякам галицька автономія. Національна освіта, зокрема Краківський і Львівський університети, свобода слова, друку, зборів і товариств, вплив політичних сил на рішення органів влади, певні фінансові можливості – усе це стало наслідком «органічної праці». Польські політики та вчені вільно формували вітчизняну історичну пам’ять, літературу й політичну думку. Завдяки сприятливим умовам у Галичині жили і працювали творці польської націонал-демократії та парамілітарних організацій, що відіграли ключову роль у відбудові польської державності. Забезпечували ці умови тисячі «польських патріотів в австрійських державних мундирах», які щодня на своїх робочих місцях ухвалювали малі й великі рішення заради майбутнього Польщі.

«Органічна праця»: спроба українська

Перед галицькими українцями середини ХІХ століття питання, що робити далі, стояло ще гостріше, ніж перед поляками. «Судило нам ся послідним бути», – так Маркіян Шашкевич у передмові до «Русалки Дністрової» не лише констатував проблеми українського відродження, а й декларував намір галицьких русинів встигнути хоча би в останній вагон потяга. Адже тоді наявність національно-політичних цілей починала трактуватись як «перепустка» в коло цивілізованих народів (Е. Гелнер). Під час реформ 1860-х років українцям забракло досвіду й сили, аби хоч якось повернути їх на свою користь, а коли вони трохи отямилися, влада в Галичині вже належала полякам. Кілька важливих питань не були для українців такими самоочевидними, як для поляків. Дискусії про національну ідентичність зосереджували увагу на питанні «хто ми» та відволікали її від того, «що нам робити». Якщо полякам було достатньо налагодити стосунки з Віднем, то українці одночасно мусили домовлятися і з австрійським урядом, і з польською владою в Галичині, а їх спроби зіграти на розбіжностях між ними лише дратували обидві сторони і в підсумку все ускладнювали.

Елементи «органічної праці» були присутні в українському русі від початків «національного відродження». Після переходу влади в Галичині до поляків досить популярною стала ідея «автономії народного життя», що мала створити альтернативу «польській галицькій автономії». Однак цьому гаслу бракувало того, що перетворює елементи в систему, – чіткого розуміння стратегічних цілей, послідовності дій та їх укладення в певну ієрархію. А поза системою «органічна праця» існувати не може – тоді вона втрачає будь-який сенс і внутрішню логіку. Формування української програми «органічної праці» пов’язане з іменами братів Володимира та Олександра Барвінських. Символічним тут можна вважати видання газети «Діло» на противагу русофільському «Слову», адже саме в цій грі слів приховувався зміст «органічної праці». Як не парадоксально, усвідомлення її потреби галицькими українцями було пов’язане з першими розчаруваннями Наддніпрянською Україною.

У 1890 р. лідери галицьких народовців спробували повторити дії станьчиків: досягнути порозуміння з австрійськими та польськими правлячими колами заради розгортання «органічної праці». У рукописній спадщині О. Барвінського зберігся документ, де ця програма детально описана. Її вихідною тезою стало засудження «практики самого політикування», яка утримувала український рух у світі гасел, не давала результатів, породжувала зневіру. Натомість було запропоновано спрямувати зусилля на економіку, освіту та культуру. Особлива роль відводилася перетворенням у повсякденному житті галичан, його «європеїзації». При здійсненні програми «органічної праці» важливими ставали речі, які на перший погляд можуть здаватися малозначущими: хто обійме певну посаду, скільки коштів буде виділено культурному товариству тощо. Усі найдрібніші здобутки ставали нібито цеглинками, кожна з яких на своєму місці мала вивершити будову нації. Кінцева мета «органічної праці» була такою ж, як і в поляків: підготуватися до створення власної держави у момент, коли виникнуть сприятливі зовнішньополітичні умови.

Порозуміння 1890 року (т. зв. нова ера), як і польсько-австрійське, супроводжувалося геополітичною риторикою. Її зміст зводився до створення в Австрії центру тяжіння для всіх українських земель і визнання цивілізаційного значення українсько-польської згоди. Українські ідеологи «органічної праці» також розуміли вагу історичної пам’яті, однак дії в цьому напрямі несподівано призвели до протилежних результатів. О. Барвінський своїми контактами з В. Антоновичем і започаткуванням «Руської історичної бібліотеки» сприяв спрямуванню історичної думки в Галичині у русло доведення єдності українських земель. Михайло Грушевський після переїзду в Галичину повністю переорієнтував історичні дослідження на загальноукраїнську тематику, героїзував ідею боротьби і пояснив чимало проблем українського минулого ворожими діями поляків. Такий підхід не залишав місця для порозуміння ні з австрійцями, ні з поляками, а програма «органічної праці» зневажливо окреслили як шкідливу політику «малих діл», яка лише відволікає увагу від важливіших завдань.

Прогнозуючи опір «органічній праці», О. Барвінський наполягав на збереженні її програми в таємниці. Однак таємно «органічна праця» здійснюватися не може. У громадській думці основним змістом подій 1890 року стала угода з владою. Уже наступного дня «прогресивна громадськість» Галичини під гаслом національної зради розгорнула запеклу критику угоди. На місцях скликали віча, обнародували звернення з протестами і т. д. Сам О. Барвінський став би рекордсменом серед українських політиків за числом негативних відгуків у пресі, якби така статистика велася. Брак підтримки серед галицьких українців зробив його слабким і неважливим для правлячих кіл: на початку ХХ століття політична кар’єра О. Барвінського була зруйнована. Одночасно зазнала краху ідея розгорнути в Галичині українську програму «органічної праці» в її класичному розумінні. «Ми зробили пробу, і проба ся не удала», – влучно підсумував ці події Юліан Романчук.

Історику нескладно назвати кілька десятків об’єктивних причин, через які українцям у Галичині не вдалось успішно повторити шлях краківських консерваторів. На першому місці, звісно, стоятиме загострення українсько-польських взаємин, на тлі якого здобутки однієї сторони сприймали як втрати іншої. Однак це не пояснює, чому польсько-австрійське порозуміння вдалося, а українсько-польське – не вдалося. Спокуса списувати все на об’єктивні обставини приховує чимало небезпек, знімаючи суб’єктивну або ж персональну відповідальність. Фактом залишається те, що на боротьбу з нібито національними зрадниками (щоразу новими) галицькі українці витрачали занадто багато часу, зусиль та енергії. Заради внутрішніх дискусій вони брали паузи, що нерідко розтягувалися на десятиліття і паралізували всі інші справи. Ці паузи ніяк не допомагали долати відставання українців від інших європейських народів. Врешті-решт до моменту перегляду політичної карти Європи українське суспільство, на відміну від польського, прийшло неготовим, бо йому нібито «об’єктивно» забракло часу.


автор: Олена Аркуша

джерело:
    Статтю передруковано з ZAXID.NET


    
    Будь ласка, якщо маєте бажання написати статтю для цього сайту на тему децентралізації, самоврядування чи федералізму в Україні, пишіть на
    зворотній зв'язок

             вголос    ”Новини    buknews.com.ua    buknews.com.ua    Рівненські новини    новини донеччини    новини луганська    новини луганська    новини луганська    новини сумщини    новини чернігівщини    новини полтавщини    новини херсонщини    миколаївська облрада    парламент криму    новини черкащини    новини київщини    новини одещини