Стежте @FederalUkraine

Історія українських регіонів : Галичина : Вибори в Галичині у ХІХ - ХХ ст ця тема на форумі

Вибори в Галичині у ХІХ - ХХ ст

Виборча система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

автор: Олена Аркуша

Півторастолітній період перебування Галичини у складі Австрійської (Австро-Угорської, Габсбурзької) монархії хронологічно співпав із процесами руйнування в Центральній Європі суспільства «середньовічних підданих», формуванням модерних націй і демократизацією громадсько-політичної сфери.

Невід’ємною частиною цих змін було поступове наділення кожної людини повнотою громадянських прав і обов’язків, зокрема правом голосу на виборах влади. Відповідальність виборця за відданий голос, зв’язок цієї відповідальності з умінням мислити ширшими суспільними категоріями, поняттям дорослості і, врешті, людською гідністю усвідомлювалися не відразу. Утім, з часом стало зрозумілим, що парламентська діяльність лежить в основі фундаментальних перетворень в організації суспільства й державної влади.

Регулярні вибори внесли в політичне життя новий, прискорений ритм. Від однієї виборчої кампанії до іншої відбувалася структуризація політичних сил, визначення програм, народжувалися нові надії та можливості, а головне – претенденти на роль політичної еліти мусили хоч якось розуміти і враховувати потреби свого виборця, розмовляти з ним, вивчати його внутрішній світ і спосіб мислення. Політична агітація, а з нею – обговорення широкого комплексу суспільних питань входили в кожну оселю, привчаючи людину жити в конституційній державі та мислити категоріями, звичними для західноєвропейських країн.

Конкуренція на виборах і навіть поразки змушували українців порівнювати себе з іншими народами Австро-Угорщини – німцями, чехами, поляками, угорцями, італійцями й шукати можливості для посилення політичних впливів. Попри те, що австрійська конституція була лише відносно демократичною («демократія в нерівних умовах»), можна стверджувати, що на її базі в українців був сформований власний досвід парламентської діяльності. Іншими словами, був пройдений певний шлях спроб і невдач, та, врешті, навіть знайдено перші алгоритми успіхів. Цей шлях став важливою складовою частиною новочасної політичної культури Галичини.

Правове поле

Габсбурзька монархія стала на шлях конституційних перетворень на початку 1860-х рр. Таке рішення керівництво держави прийняло не тільки через «віяння часу» та зовнішні поразки, але й визнавши безуспішність спроб сформувати сучасне суспільство шляхом централізації та германізації, легковажачи національними й регіональними особливостями. Ще до конституційних реформ у країні накопичувався досвід взаємодії між владою і суспільством, діяли представницькі органи. Австрійські правителі надавали вагу легітимізації державної влади, контроль над суспільством обмежувався поняттям «законності», а «техніка Габсбурґів, – за визначенням британського історика Ендрю Уіткрофта, – полягала не так у тому, щоб карати опонентів, як у тому, щоб ними маніпулювати». Реформування відбулося шляхом компромісу між владою монарха й модерними засобами побудови держави. В основу перетворень покладено не ліберальний принцип поділу гілок влади, а обмеження влади монарха – парламентом на рівні держави (Reichsrat) і сеймами у провінціях (Landtag). За цісарем було закріплене останнє слово –санкціонування законів. Австрійський парламент (Державна Рада) був двопалатним і складався з Палати Панів, члени якої призначались або отримували мандати у спадок, і Палати Депутатів, яка формувалася виборним шляхом. Повноваження Державної Ради поширювалися на австрійську частину монархії; загальнодержавні рішення ухвалювали Спільні Делегації.

Представництво від Галичини в парламенті становило від 16 % (1873) до 20,5 % (1907). Виборче право тричі змінювалося, розширюючи кількість виборців. У 1861–1873 рр. депутатів парламенту обирали сейми, а з 1873 р. запроваджено прямі вибори по округах. В основу виборчого законодавства покладено середньовічний принцип «представництва інтересів», який розмежовував «привілейовані верстви» і «маси громадян». Виборче право залежало від майнового цензу. У 1896 р. було створено п’яту курію загального голосування. Голосування проводилося відкрито, а в сільській курії – у два етапи. У 1907 р. куріальну систему було скасовано. Право голосу отримав кожний австрійський громадянин-чоловік, якому виповнилося 24 роки, який не був позбавлений цього права за злочини і жив у своїй громаді принаймні один рік. У поділі мандатів між провінціями й народами засада рівності не була дотримана: надано переваги німецькому населенню за рахунок слов’янського, у Галичині – польському за рахунок українського.

Крайові сейми мали обмежену компетенцію (формували провінційні бюджети і займалися організацією місцевого життя – економікою, освітою, культурою, міжнаціональними відносинами), однак їх політична роль була значною і з часом посилювалася. Це пояснювалося тенденціями до перенесення національних проблем з Відня у провінції. За висловом польського дослідника Станіслава Ґродзіського, Галицький сейм був «віссю історії Галичини та ключем до розуміння її становища в межах Габсбурзької монархії». Складався сейм зі 150 депутатів (з початку ХХ ст. – зі 161): 9 отримували мандати на підставі своїх становищ (єпископи, ректори), а інших обирали по чотирьох куріях: великих землевласників (44), міст (20), торгово-промислових палат (3) і «решти громад», тобто сіл і малих містечок (74). Право голосу поширювалося приблизно на 10 % населення. Українські представники могли претендувати в сеймі приблизно на третину місць.

Принцип «представництва інтересів», на перший погляд, не враховував національного чинника. Національне питання регулював параграф 19 Основного закону про права громадян 1867 р., в якому всі народи монархії були проголошені рівними та отримували конституційно гарантоване право розвивати освіту й культуру рідною мовою. Однак творці виборчого законодавства, звісно ж, передбачали його наслідки для міжнаціональних відносин. У позиції Відня простежується прагнення балансувати на суперечностях і створити таку систему противаг, у якій би залишалося місце для втручання уряду. Забезпечення в законі преференцій для вищих верств означало переваги для політично сильніших («історичних») народів та слабші стартові позиції для тих, хто починав розбудовувати національну інфраструктуру. Соціальний склад українського суспільства з вузьким вищим прошарком обмежував депутатські перспективи курією «сільських громад».

«Скандальна епоха в рутенській політиці»: виборчі програші українців

Галицькі українці виявилися неготовими до легальної політичної боротьби, сприйняли парламент не як орган влади, а як трибуну для закликів до національної рівноправності. Швидко виявилося, що вони не зможуть уповні використати надані їм права. Отримавши за законом можливості створити досить чисельні парламентські представництва, навіть сформувавши їх в умовах політичної нестабільності перших виборів, українці швидко розтратили цей потенціал. Чисельність українських депутатів почала стрімко падати. Парламентські позиції українців залежали від взаємин із поляками, останні ж мусили вирішувати власні завдання. В австрійському парламенті польські політики наполягали на єдності делегації від Галичини і розв’язанні національних суперечностей «вдома». Саме на цих умовах Галицький сейм делегував на перших виборах до парламенту понад 10 українців. Спроба українських депутатів у Відні вести самостійну гру, шукати порозуміння з урядом і німецькими централістами одразу ж викликала реакцію. Надалі польські політики послідовно обмежували кількість українців у парламенті: до 2–3 осіб у кількох наступних скликаннях. Кожна виборча реформа розширювала можливості українців, але лише на деякий час. Після запровадження прямого голосування в 1873 р. українці здобули 14 мандатів, однак уже на наступних виборах це число знову впало до трьох. За висновком історика Гаральда Біндера, сформований у 1848 р. образ українців як «тирольців Сходу» поступився місцем іншій, почерпнутій зі світу казок алегорії – українці в Австрії ставали «попелюшкою народів».

Надання наприкінці 1860-х рр. Галичині фактичного статусу польської автономії утвердило нові акценти в розумінні завдань сейму, який відтоді реалізовував польську програму «органічної праці». Присутність українських (як і польських селянських депутатів) почала сприйматись як баласт; за висловом польського консерватора К. Водзіцького, «сейм, зайнятий руським кліром та селянством, ходить у кайданах». Польські землевласники у Східній Галичині небезуспішно вступили у виборчу боротьбу в «сільській» курії. Завдяки їх зусиллям, уже від других виборів чисельність українців у сеймі стрімко зменшувалася, досягнувши найнижчого показника (9 обраних депутатів) у 1883 р. Українські парламентські представництва опинилися в ролі безпорадної опозиції, діяльність якої обмежувалася «грімкими протестами», демонстративними виходами з залу засідань, меморіалами у Відень і надіями «на Божу поміч». В українському політичному середовищі утвердився стан апатії та зневіри, наростали русофільські настрої.

Не відразу українці навчилися організовувати виборчі кампанії. У 1861 р. роль виборчого комітету виконувала редакція газети «Слово»; у 1867 р. вибори координував канонік Михайло Куземський. У 1870-х рр. виборчими кампаніями опікувалося русофільське політичне товариство «Руська рада». Лише в 1876 р. були створені перші місцеві виборчі комітети. У 1885 р. у боротьбу втрутилася вища ієрархія Греко-католицької церкви, висунувши «митрополичих» кандидатів як альтернативу «радикалам». При такій «організації» виборчі кампанії проходили мляво, обмежувалися закликами до «моральної боротьби», що невигідно відрізняло їх на тлі польських, які організовував Центральний передвиборчий комітет (його формувало об’єднання польських депутатів Галицького сейму). Якщо в Західній Галичині між польськими силами розгорталася боротьба, то в східній частині провінції вони дотримувалися національної солідарності.

Нові мотиви в організації виборів з’явилися в 1880-х рр., після виходу на політичну арену народовців. Кілька виборчих кампаній організував народовсько-русофільський Головний руський виборчий комітет, якому вдалося переламати тенденцію до витіснення українських представників. Однак у 1890-х рр. в українському русі вибухнула міжпартійна конфронтація. Уже на виборах 1895 р. в українському таборі боролися між собою одразу чотири передвиборчі комітети. Це використовували польські політики, які підтримували або лояльнішу, або просто слабшу силу. Таким чином на зламі ХІХ–ХХ ст., попри зміцнення українського руху, кількість українських депутатів зростала повільно (у парламенті – близько 10, в сеймі – близько 15), що спричиняло в українських політичних осередках чимале роздратування й заклики до радикальної зміни тактики політичної боротьби. Стримувати зростання українських парламентських представництв польським політикам вдавалося за рахунок системних правопорушень на виборах, які нерідко були ефективними через низьку правову й політичну свідомість українських виборців.

Зміцнення українських парламентських представництв. Виборчі реформи

Зі зламу ХІХ–ХХ ст. надії українських політиків на зміцнення парламентських представництв були пов’язані з виборчою реформою. Контролюючи владу, польські землевласники у Східній Галичині все ж не почували себе комфортно, коли мова заходила про їх політичні перспективи. Неухильне розширення виборчого права робило серйозним аргументом у політичній боротьбі чисельність населення. Ймовірним варіантом розвитку подій ставало зведення польського населення у Східній Галичині до ролі національної меншини, поділ провінції на західну (польську) й східну (українську) частини, чого віддавна домагалися українці, падіння польських впливів в австрійському парламенті, відповідно й у державі. Небажання допустити такий розвиток подій зумовлювало особливу гостроту польсько-українського протистояння на виборах та при проведенні виборчих реформ і врешті призвело до компромісних варіантів нового виборчого законодавства. Ці зміни ще не забезпечували засаду національної рівноправності, не задовольняли зростаючих амбіцій українського національного руху, не відповідали вкладеним зусиллям. Однак після їх введення в дію, українське представництво отримувало шанс перетворитися з безпорадної нечисленної опозиції у помітну парламентську силу, подальше зміцнення якої значною мірою залежало б від зусиль самого українського руху.

Після парламентської виборчої реформи 1907 р. українці отримали доступ до 25,5 % мандатів від Галичини (за приблизно рівної з поляками чисельності населення); для забезпечення національного представництва були створені двомандатні польсько-українські округи. У результаті виборів 1907 р. до парламенту увійшли 32 українці (на наступних виборах 1911 р. – 31) з Галичини та Буковини (загальна кількість депутатів зросла до 516). Кількість і якісний склад українського представництва стали достатніми для ведення самостійної парламентської політики, прямих контактів з урядом, для чого раніше бракувало сил. У 1910 р. старійшина української політики Юліан Романчук був обраний віце-президентом Палати Депутатів. Ще в 1890-х рр. українські депутати увійшли до Спільних Делегацій, а в 1905 р. у Палаті Панів, де досі українців представляв греко-католицький митрополит, з’явився перший пожиттєво призначений українець – перемишльський єпископ Костянтин Чехович.

Після кількарічного польсько-українського протистояння навколо виборчої реформи до Галицького сейму, під час якого українські депутати голосною обструкцією послідовно зривали його роботу, 8 липня 1914 р. цісар санкціонував новий виборчий закон. Куріальна система була збережена, що відповідало не лише бажанню польських землевласників, а й волі австрійського уряду, який побоювався зміцнення провінційних парламентів. Українцям був гарантований 61 мандат (з 225 депутатів), що становило 27,2 % від складу сейму і дещо перевищувало частку українців у галицькій парламентській репрезентації. Останнє було психологічно важливим, оскільки вказувало на тенденції. Наріжним каменем сеймової виборчої реформи стало запровадження національного кадастру. Згода на це була суттєвою поступкою східногалицьких поляків, які довго наполягали на неможливості ділити між виборчими урнами «народ» і «родину», застерігали, що вибір національності виявиться надважким для багатьох галичан. Запровадження національного кадастру чітко розмежовувало українців і поляків та усувало на виборах мотив міжнаціональної боротьби, яка виснажувала Галичину від початку конституційного періоду. Однак нові можливості, що відкрилися перед українцями в Габсбурзькій монархії після виборчих реформ початку ХХ ст., не встигли розвинутися через початок світової війни.

Уроки поразок

Спробуємо виокремити чинники, які дозволили українським політичним силам у Галичині добитися зміцнення своїх позицій: 1. Максимальне використання правового поля. Законодавство конституційної монархії, визнання державою засади національної рівноправності робило принципово неприйнятним сценарій, за якого українці були б цілком витіснені з парламентських інституцій. Конституційні права і свободи сприяли розвитку громадської сфери, зокрема вільної преси, що відкривало можливості для агітаційної діяльності, формування політичної культури виборців, появи нових лідерів і розвитку їх організаційних здібностей.

2. Відхід на другий план дискусій про національну ідентичність галицьких русинів. Русофіли ще й на початку ХХ ст. мали в Галичині певні впливи та своїх депутатів, однак їх роль у політиці суттєво зменшилася. Активізація української парламентської політики була тісно пов’язана з ідеями та діяльністю тих політичних сил, які прийняли український національний вибір. Під час виборчих кампаній ці сили виступали союзниками й узгоджували кандидатури депутатів. Особливо близьким і зрозумілим для українського суспільства виявився синтез популярних на той час ідей нації та демократії, що ототожнювалися з суспільним прогресом.

3. Структуризація політичних сил на партійній основі та створення місцевої мережі партійних осередків. У період виборчих кампаній вони брали на себе функції передвиборчих комітетів і несли відповідальність як за ситуацію на місцях, так і за зв’язок із політичним центром. Це дозволило відійти від практики директивного визначення кандидатур у Львові, змушуючи партійних лідерів враховувати популярність кандидата в повіті.

4. Робота над образом «народного обранця». Цей образ еволюціонував від селянина зразка 1848 р., що прибув у Відень у народному строї, не володів німецькою мовою, голосував за чужими вказівками і турбувався про те, аби не повернулася панщина, до появи на початку ХХ ст. покоління парламентаріїв з вищою освітою, які були прийнятними і зрозумілими для політичної еліти інших народів. Напередодні виборів 1907 р. Ю. Романчук писав: «Ми повинні вибрати сам цвіт нашої інтелігенції, людей спосібних, котрі не уступали би перед репрезентантами інших найкультурніших народів і котрими б ми перед ніким не повстидали би ся». Такий підхід підтверджує проведений Г. Біндером аналіз українського парламентського представництва: у 1897–1918 рр. 90 % українських депутатів мали вищу університетську освіту, тоді як у середньому в парламенті цей показник становив 50 %.

5. Постійне порівняння себе з іншими народами й насамперед діалог з польськими політиками в Галичині. Попри жорстку політичну боротьбу, критику «угодовців» і нібито невдалих спроб польсько-українського примирення, потрібно визнати, що саме ці угоди щоразу фіксували зміцнення українського руху. Незважаючи на некоректність взаємних випадів, щоденний українсько-польський діалог дозволяв подивитися на себе з певною дозою іронії та об’єктивності. Врешті-решт, саме від польських політиків українцям здебільшого доводилося чути тезу, що майбутнє українського руху залежатиме передусім від його внутрішньої сили, освіти, праці.

6. Поєднання активної парламентської роботи з розгортанням масових акцій на її підтримку. Щоправда, за деякий час з’ясувалося, що мобілізація населення на громадські акції має свої межі, що на зміну масовим виступам приходять періоди спаду, причому прямої залежності між актуальністю політичних питань і розгортанням масового руху немає. Тому політикам доводилося коригувати свої дії та, щоразу декларуючи важливість та історичне значення найближчих виборів, одночасно думати про можливості політичних компромісів. Так діяти в порозумінні та в рамках єдиної програми мусили навчитися два типи політиків: «народні трибуни», що виступали на вічах та організовували обструкції в парламенті, та «помірковані консерватори», здатні досягнути порозуміння.

Виборчі зловживання в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Від конституційних реформ у Габсбурзькій монархії 1860-х років, які започаткували постійну діяльність парламентських інституцій (австрійського парламенту, крайових сеймів), вибори в Галичині стали важливими подіями громадського життя.

Передвиборчі баталії місяцями не сходили з перших сторінок преси, відбувалися численні збори, ритм щоденного життя порушували агітатори, політичні сили використовували виборчі гасла для мобілізації населення на масові акції, що тримали в напрузі «всіх ворогів». Політики навчилися трактувати кожні вибори як останній і вирішальний бій, що нібито мав відіграти головну роль у подальшій долі народу (країни, регіону). Виборчі комітети неодноразово претендували на роль надпартійних центрів. Дуже швидко вибори перетворились у справжні драми, що інколи межували з комедіями, з купуванням голосів, перехопленнями виборців на дорогах, бійками, погрозами, арештами, приватними впливами тощо. Словосполучення «галицькі вибори» стало синонімом правопорушень, підміни понять, певного ілюзорного світу, який існував за власними, ірраціональними законами.

Така реальність стала можливою передусім через нестабільний розвиток українського руху, коли періоди «народного одушевлення» змінювались апатією. На середину ХІХ ст. українці в Галичині не були готовими до легальної політичної діяльності. Сили нечисленної та незаможної інтелігенції вистачало тільки на те, щоби вводити у якесь осмислене русло процеси «національного відродження». Її час поглинали спроби концептуалізувати національну версію історії, мовно-правописні дискусії та створення української журналістики. Греко-католицьке духовенство, якому довелося виконувати функцію політичної еліти, розривалося між об’єднавчою місією Церкви та диференціацією політичних сил, консервативним світоглядом і демократизацією громадської сфери. Селяни у Східній Галичині, що століттями організовували життя з огляду на наявність панського двору у своїй місцевості, зберігали певну довіру до нього і не поспішали у бій за гасла модерного націотворення.

Не дивно, що українцям не вдалося втримати результати перших виборів до Галицького сейму 1861 р., коли вони виграли майже в усіх сільських округах Східної Галичини. Переорієнтувавшись у середині 1860-х років на союз із Габсбургами, польські політики поклали на парламентські інституції завдання виконувати свою програму «органічної праці». За цих умов присутність українців з їхніми вічними закликами до національної рівноправності та претензіями щодо утисків розцінювали як непотрібний баласт, а їхню кількість вважали за потрібне звести до нешкідливого мінімуму. Польські політики полегшено зітхнули, коли від других виборів до Галицького сейму українське представництво почало зменшуватися. Ще наприкінці 1860 – на початку 1880 років такі тенденції збігалися з дезорганізацією «старорусинів», котрі підмінювали підготовку виборів надіями на «Божу поміч». Однак уже зі зламу 1880–1890-х років, коли на політичну арену вийшли народовці, слабкі позиції українців у представницькій владі контрастували з їхнім потенціалом та амбіціями. Відтоді польським політикам вдавалося утримувати незначну кількість українського представництва завдяки системним правопорушенням на виборах.

Організація голосування

Перебіг виборів регламентувала сеймова виборча ординація для Галичини 1861 року. В IV курії «громад», що об’єднувала виборців із сіл і містечок, вибори були двоступеневими, тобто спершу делегували виборців, а ті вже голосували за кандидатів у депутати. Перший етап (правибори) відбувався не одночасно в усіх громадах, а протягом кількох тижнів напередодні виборів. Список правиборців, який залежав від податкового цензу, укладав голова громади (у селах – війт). Староста призначав час і місце правиборів, які мали бути заздалегідь оголошені, та скеровував на них представника уряду – виборчого комісара, який разом із війтом утворював виборчу комісію. Правибори відбувались у встановлений термін, незалежно від кількості присутніх. Староста мусив затвердити їх результати або ж призначити повторне голосування.

Вибори проходили у повітових староствах. Виборці заздалегідь отримували легітимаційні картки, що були і викликом, і перепусткою на голосування. Насамперед відбувалося формування виборчої комісії, яка складалася з трьох осіб, котрих призначав виборчий комісар, і чотирьох, обраних виборцями. Через неписьменність значної частини населення голосували тоді усно і відкрито: кожен виборець перед комісією мав назвати ім’я кандидата. Запис вів хтось із членів комісії. Нечітка вимова, переплутане ім’я могли (але не мусили) стати приводом для визнання голосу недійсним. Після закінчення голосування комісія підраховувала голоси й оголошувала результати. Виборчі акти староста надсилав намісникові, який видавав переможцям сертифікат – запрошення на першу сесію. Тоді акти передавали виконавчому органу сейму – Крайовому виділу, який розглядав їх разом зі скаргами на правопорушення та готував звіт, після затвердження якого у сеймі депутат вважався обраним.

Типові правопорушення

Для кожного етапу виборчої кампанії були свої, сформовані довголітньою практикою засоби впливу, які зміщували результати голосування на користь польського землевласника. Головними дійовими особами на правиборах ставали війти. Через легкий доступ до громадської каси чимало з них не втримувалися перед спокусою фінансових зловживань. Повітові органи влади покривали війтів (тому, приміром, не затверджували виборів нових громадських рад, через що у деяких громадах влада не змінювалася десятиліттями), однак на виборах відкрито тиснули на них, погрожуючи кримінальними справами. Основним завданням війта було забезпечити обрання конкретних залежних від влади осіб.

Об’єктом маніпуляцій ставали списки правиборців. У громадах із більшістю українського населення нерідко з’являлися списки, де переважали поляки та євреї, або ж такі, де «право голосування мали самі хруні». Передбачена законодавством залежність права голосу від сплачуваних податків відігравала лише відносну роль. Так, у селі Коропець Бучацького повіту 1908 р. у список внесли 14 померлих, 5 емігрантів до Боснії, кількох селян, які не сплачували податків, натомість упущено чимало українських активістів. Саме при спробі оскаржити цей список був убитий селянин Марко Каганець. Староства вимагали списки на перегляд, хоча це право належало виборчому комісару. Натомість від громади списки тримали в таємниці, щоб їх не можна було оскаржити, або скорочували ж час на протести до нереального мінімуму.

Під час виборчої кампанії органи влади поспішно виконували розпорядження, які досі роками лежали без дії. До виборів відкладалося стягнення численних штрафів з громад (лісових, польових, шкільних, податкових тощо). Так, 1901 р. «передвиборчу бесіду» з місцевим активістом Михайлом Поповичем із Коломийського повіту проводив саме податковий інспектор, який то вимагав сплатити якісь невмотивовані податки, то закликав обрати «певних людей», аргументуючи це тим, що «руські посли нічого не ділають, лиш заколот у сеймі». Цікаве твердження з часопису «Діло»:

«Котра тільки громада була непевна… там переводжено в часі виборів шконтр каси, страшено різними престаціями, екзекуціями, грожено, що люди не дістануть позички з каси повітової, а довжники будуть мусили відразу цілу позичку платити», «священиків переполохано конкуренцією, мужиків шароварками дороговими, пашпортами на худобу і залеглими податками, а весь народ окликом бунту».

У багатьох громадах про термін і місце правиборів заздалегідь не повідомляли або навмисне розповсюджували неправдиву інформацію. Виборчий комісар прибував задовго до призначеного часу й оформляв як правибори приватну розмову з кількома людьми (якщо доводилося, виборчі комісари виправдовували такі дії несправністю годинників, що, судячи з виборчих актів, набула епідемічного характеру). Така тактика вимагала неабиякої спритності. Так, виборці з Жовківщини 1895 р. повідомляли:

«Дізнавшись, що селяни не можуть довідатись від війта, коли мають відбутися правибори, зібрались уже раненько в числі 100 людей та порозставляли варту на всіх дорогах, писар Кеслєр полишає далеко за селом свою фіру і таки пішки манівцями перекрадаєсь бічною брамою до двірської шопи, описує по дорозі лісту голосуючих, котрих наперед замовив, спроваджує завулками війта і за кілька мінут проводить вибори, заки ще люди схаменулися».

Інколи виборчий комісар зникав, як тільки на правиборах формувалася потрібна більшість – через «біль зубів», негайні справи, обіцяючи повернутися або ж нічого не пояснюючи. Про поширеність цього явища свідчить те, що в добре організованих місцевостях українські активісти розставляли чергових, аби пильнувати за виборчим комісаром.

Широко застосовувалося недопущення до правиборів українських активістів, які могли вплинути на голосування. Їх під різними приводами викликали у день голосування до повітового міста, де без пояснень утримували протягом дня. Інколи таких осіб брали під варту. Труднощі виникали у громадах, де було багато правиборців, імена яких доводилося називати з пам’яті.

«Впрост ідійотизмом, – писали в 1895 р. виборці Снятинського повіту, – єсть жадати від непросвіченого, впрочім і від інтелігентного чоловіка, щоби з пам’яті повтаряв імена 22 людей».

Тим не менше, найменша похибка спричиняла визнання голосу недійсним. Якщо результат правиборів був незадовільним, староста міг скасувати його під надуманим приводом і оголосити повторне голосування, яке інколи повторювали аж до досягнення бажаних наслідків.

У напруженій атмосфері проходили вибори депутата. Українські виборці, як правило, з’їжджалися до повітового міста за день до виборів і зупинялися в одному приміщенні (садиби українських інституцій, помешкання інтелігентів тощо). Тут їх обступали оплачені агітатори; подекуди шум під вікнами не стихав усю ніч. Спеціальні особи перехоплювали виборців на дорогах, тягнули їх у шинки, провокували бійки (часто у присутності жандармів, які не втручалися або ж використовували це для арешту виборця), перекуповували, виманювали, виривали з рук (нерідко перед самим голосуванням) легітимаційні картки. У 1889 р. дописувачі з Сокальського повіту повідомляли, що «одному виборцеві не доручив війт карти легітимаційної на місці, а віз його аж до Сокалю. Тут пішов у місто, стратився з очей виборцеві, упився і віддав карту легітимаційну аж по виборах».

Через такі дії два-три десятки виборців (близько 10%) не потрапляли на голосування. Фіксували тоді також факти підкупу (сума за голос коливалася від 10 до 100 золотих ринських). Подекуди виборцям обіцяли посприяти вирішенню справи в суді (або ж, навпаки, ускладнити її перебіг). Велику увагу надавали формуванню виборчої комісії, куди на світанку, до приходу українських виборців, включали «потрібних» людей. Масові безпорядки панували в залі для голосування. Для цього використовували нижчі верстви населення – волоцюг, п’яниць, злодіїв. Вони ображали виборців, провокували сутички, створювали атмосферу психологічного тиску. Останнім акордом виборів ставало визнання недійсними голосів, які перешкоджали перемозі бажаного кандидата.

Вибори очима польських землевласників

Польські землевласники у Східній Галичині були головним та успішним конкурентом українців на виборах. Вони заперечували ймовірність свого перетворення у національну меншість, освячували принцип так званого stanu posiadania, стверджували, що, століттями живучи, воюючи і працюючи «на Русі», заслужили право бути місцевою елітою. Утримання влади польські консерватори ототожнювали зі стабільністю (яка на практиці нерідко більше нагадувала стагнацію), натомість політичну активність нової української інтелігенції розглядали як розхитування порядку, радикалізм, замах на «спільну вітчизну». Відомо, що аж до кінця ХІХ ст. польська шляхта у Східній Галичині заперечувала національний характер українського питання, відповідно й вибори сприймала як внутрішню справу. Натомість зі зламу ХІХ–ХХ ст. польські політики трактували вибори винятково у категоріях міжнаціонального протистояння та боротьби за територію.

Середовище східногалицької польської шляхти у приватній кореспонденції та зверненнях до виборчих комітетів залишило чимало свідчень, аби історики зробили висновки, що воно бачило й визнавало факти правопорушень своїх кандидатів. Після полонізації галицької автономії у 1860-х роках поляки почали сприймати місцеву владу як свою та відкрито вимагали від чиновників дій на користь власних національних інтересів. Традиційно високим був вплив на вибори галицького намісника: він контролював хід кампанії, з ним узгоджували кандидатури депутатів (нерідко перед тим вони проходили співбесіду), його вказівок слухали старости. Найгостріші українсько-польські протистояння на виборах 1895 року (так звані «баденівські») та 1908 року були наслідком спроб галицьких намісників вести власну й жорстку лінію щодо українців.

Водночас потрібно розуміти, що чиновники були австрійськими державними службовцями і не могли «працювати» польськими патріотами. Основні імпульси для правопорушень виходили від місцевих землевласників, здебільшого від тих, хто прагнув стати депутатом. Саме вони щоразу вчиняли лемент про загрозу національним інтересам «на кресах», тиснули на місцеву владу, змушували чиновників нижчих рангів чинити правопорушення в ім’я «святої національної справи». Останні, із суто людських міркувань, були гідними хіба що жалю. Їм припадала роль малих ланок системи, змушених втілювати у життя чужі задуми та виконувати непопулярну роботу. У 1889 р. виборчий комісар у Турківському повіті, де завдяки узгодженню кандидатур вдалося уникнути протистояння, зауважував: «Немає нічого кращого у світі, ніж їхати тепер на вибори виборців. Чоловік урядує собі спокійно, згідно з законом… От якби так було завжди!»

Важливим аспектом виборчих зловживань було фінансове питання. Організація виборчих кампаній потребувала коштів. З іншого боку, витративши гроші, польські землевласники очікували за це й відповідної компенсації – якщо не матеріальної, то хоча б політичної. Аналізуючи численні нарікання на брак коштів, можна зробити висновок, що далеко не вся польська шляхта у Східній Галичині жила політичними проблемами. Компенсувати брак коштів почасти вдавалося наміснику, який під прикриттям графи про дотримання порядку виділяв бюджетні гроші староствам та місцевим інформаторам, які на практиці використовували їх для протидії українським агітаторам. Траплялися також випадки, коли польські магнати, шукаючи свого «ідеального русина», фінансували виборчі кампанії українців. Приміром, є згадки про те, що Станіслав Баденя виділяв власні кошти на вибори Олександра Барвінського.

Із загостренням міжнаціональних відносин у настроях місцевих польських діячів наростали панічні нотки та зневіра. В окремих повітах польські землевласники відмовлялися вести відкриту передвиборчу агітацію, а воліли діяти «таємно» і «довірчо», щоб не дратувати українців. З польського боку теж лунали звинувачення на адресу українців щодо порушення законності на виборах. Найпоширенішими з них були: теза про українців як «радикальних гайдамаків» і несумісна з призначенням Церкви агітація греко-католицьких священиків. Однак обсяг цих закидів був неспівмірним із претензіями українців.

Еволюція українського електорату

Не можна пояснювати всі поразки українців порушеннями законності на виборах. Адже це серед них були особи, які за щедру гостину, обіцянки або під тиском голосували так, як цього від них вимагали. Таке явище в Галичині отримало назву «хрунівства» – від напівміфічної постаті селянина Микити Хруня, що нібито продавав голос за ковбасу та горілку. Сатиричні часописи висміювали його «ослячу» та «свинячу» натуру, натомість політична преса намагалася боротися з цим явищем – зокрема, друкуючи прізвища так званих хрунів, насамперед з інтелігенції. Про ефективність цих заходів важко судити, однак атмосфера загального осуду «хрунівства» зростала. Певним каталізатором цього було втручання у виборчі кампанії жандармів і поява на виборах людських жертв, що загострювало протистояння.

Головною причиною ефективності правопорушень була неготовність українських виборців грамотно, зі знанням закону та розумінням своїх прав відстоювати власну позицію. Тривалий час значні надії покладали на оскарження результатів виборів, задля якого до органів влади надсилали обширні протести з переліком правопорушень. Змушені реагувати на ці документи органи влади оголошували розслідування, однак доручали його тим самим чиновникам, які скоювали правопорушення. Ті ж завжди знаходили свідків, які заперечували вказані у протестах факти. Так ситуацію доводили до абсурду. У відхиленні протестів фігурувала загальна фраза: «закид той загальний, нічим не доведений, суперечить виборчим актам», або ж «важко більше вірити протестуючим, ніж урядовому документу». У приватних розмовах чиновники визнавали, що спершу знаходили у протесті найслабші моменти, які було легко заперечити, і на їх підставі ставили під сумнів увесь текст. Це «паперове» життя галицьких виборів, що створювалося передусім для Відня, існувало у власному світі, незалежному від реального.

Українські політики часто розглядали вибори як привід для масових процесій. Виборці вирушали голосувати після урочистого богослужіння, співаючи дорогою псалми і пісні: «Величай, душе моя, Господа», «Ще не вмерла Україна», «Мир вам, браття» тощо. Такі сцени здебільшого викликали глузування, хоча й допомагали мобілізувати виборців. На зламі ХІХ–ХХ ст. частина українського суспільства дозріла до потреби раціоналізації виборчих практик. Висловлюючи ці настрої, львівська газета «Народна часопись» писала:

«Русин співолюбивий, то іде до виборів зі співом на устах. Якби так в той час з’явився в місті який чужий чоловік, не з нашого краю, погадав би, що то іде якась процесія, або що то богомільці ідуть на відпуст, тим більше, що попереду ступають і священики. Тож би той чоловік витріщив очі, якби йому сказали, що то виборці ідуть вибирати посла і співом додають собі відваги. Чому би мені, свобідному горожанинові у свобідній державі, не вільно було так голосувати, як я хочу? Може, мій голос, котрий маю віддати при комісії, комусь і не сподобав би ся, але то мене нічого не обходить. Впрочім, щоби нікого не дразнити, я й не кажу нікому, на кого хочу голосувати, а мені чей же на чолі не виписане ім’я мого кандидата. Не зі співом, а з розумом і з почуттям горожанського і народного обов’язку мусять приступати виборці до голосування».

Переломним моментом стали так звані баденівські вибори 1895 року, що супроводжувались особливо брутальними правопорушеннями. За зізнанням Євгена Олесницького, що програв тоді саме через правопорушення, «того почування, що його я тоді зазнав, не в силі я представити. Я не розумів досі тої гіркої розпуки, тої скаженої злості, яка мене тоді опанувала на цей вид безконечної неправди, безправства, нечуваного насильства яке в моїх очах тут довершили на моїм народі… Я бачив, як старі сиві селяни плакали як діти, як били головами в мур. І це піднімало мою злість і розпуку, викликувало в мене докори проти нас самих, що в такій хвилині вміємо лиш плакати». Співпавши з крахом надії на захист австрійської влади (як відомо, цісар Франц Йосиф відіслав українську делегацію, яка оскаржувала результати виборів, мішаною французько-німецькою фразою «Adieu, meine Herren!»), ці вибори накопичили в українському суспільстві справді вибуховий матеріал, що вже невдовзі виявився в діяльності «Січей», сільськогосподарських страйках, наростанні військової термінології на сторінках преси, врешті у вбивстві галицького намісника Анджея Потоцького, яке стало символом «політики чину».

Висновки

Передумовою системи виборчих правопорушень, які змінювали результати голосування або ж робили їх відмінними від первісних намірів виборців, була низька правова та політична свідомість більшості населення, його неготовність чи небажання відстоювати свої права всіма доступними засобами, інерційність мислення, а також невіра у можливості власного впливу на владу. Помітна також чітка залежність між поведінкою виборців і станом політичної еліти: вагання, невпевненість, нечітка позиція, нездатність підпорядковуватися спільним цілям породжували апатію серед електорату. Правопорушення на виборах мали кількісну межу. Змінювати результати голосування вдавалося лише тоді, коли різниця між кандидатами становила 10–20% голосів. Це передбачало наявність стабільної групи виборців, які обирали свого депутата, керуючись переконаннями або ж особистими симпатіями. У Східній Галичині до стабільного електорату польських землевласників належали не лише етнічні поляки чи ті, хто залежав від уряду, а й українські селяни.

Таким чином, можна стверджувати, що стосунки між панським «двором» і селянською громадою не були ідилічними, однак не були й однозначно конфронтаційними: все залежало від конкретної ситуації та особистостей.

Загострення боротьби на виборах у Галичині прямо випливало з усвідомлення українців й поляків «національного інтересу» як важливої складової власних життєвих цінностей. За цих умов спроби польських землевласників діяти за усталеними алгоритмами, розраховуючи на незрілість українців, претендувати на депутатські мандати на підставі соціального статусу й заслуг своєї родини, розійшлися з реаліями часу. Правопорушення на виборах, що починались як невинні жарти в ім’я чи то блага вітчизни, чи власного блага, набули власної логіки розвитку. Певною мірою, система виборчих зловживань вийшла з-під контролю так само, як це буває з репресивними заходами. Свідченням цього ставало дедалі частіше залучення до виборчих акцій жандармів, врешті поява людських жертв. Якийсь час система правопорушень на виборах видавалась ефективною. Проте одночасно у свідомості виборців, позицією яких щоразу нехтували, відбувалися глибинні трансформації та накопичувався вибуховий матеріал, який повною мірою виявив себе у перші десятиліття ХХ ст.


автор: Олена Аркуша

джерело:
    Статтю передруковано з ZAXID.NET


    
    Будь ласка, якщо маєте бажання написати статтю для цього сайту на тему децентралізації, самоврядування чи федералізму в Україні, пишіть на
    зворотній зв'язок

             вголос    ”Новини    buknews.com.ua    buknews.com.ua    Рівненські новини    новини донеччини    новини луганська    новини луганська    новини луганська    новини сумщини    новини чернігівщини    новини полтавщини    новини херсонщини    миколаївська облрада    парламент криму    новини черкащини    новини київщини    новини одещини